Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Лейла збігла сходами й кинулася до Феді. Хлопець знову знепритомнів, і вона ляснула його по обличчю.

— Не спи,— шикнула вона, натягаючи на нього куртку.— В нас за програмою купання в лайні!

Вони дошкандибали до каналізаційного стоку в коридорі другого поверху. Лейла поколупала решітку ножем, підчепила й підняла.

З труби тхнуло смердючою вогкістю. Лейла роззирнулася і втиснулася в отвір. Слідом за нею, скрегочучи зубами, поліз Федя. Вони опинились усередині великої труби, що вела вниз, до зливу в підвалі. Лейла гидливо скривилася й поповзла вперед. Федя важко хекав і тамував стогони, але старанно повз за нею. Десь чувся гидкий щурячий писк. Дихати ставало дедалі важче, Лейла ледве стримувала напади нудоти. Нарешті в кінці тунелю посвітлішало. Труба якось несподівано скінчилася, в ніс ударив різкий запах аміаку, і Лейла мало не випала у відкритий темний простір. Вона завмерла і намацала край труби, а тоді обережно вилізла назовні й мало не звалилася у смердючу рідину.

— Ку-у-урва,— Лейла рипнула зубами, утримуючись на краю труби. Вона оглянула приміщення відстійника — продовження стоку виднілося на тому боці. Ані скоб, ані містка. Басейн з нечистотами можна було лише переплисти.

— Сподіваюся, ти таки здох під тим камінням,— засичала дівчина в темряву, гидливо скривилася й опустила ногу в рідину, наказавши Феді: — Скидай куртку.

Лейла зав’язала її в міцний вузол, обмотала ременем і жбурнула через басейн. На щастя, поліційна куртка долетіла до платформи й не впала у воду. Лейла глипнула на гвинтівку. Після такого купання їй точно гаплик.

— Гаразд. Тримайся за мене,— Лейла залишила зброю в трубі й намацала Федину руку. Вигнанка мало не задихнулася, занурившись у брудну воду по самі плечі. Двічі гребнувши, вона опинилася по той бік відстійника і влізла у рятівну трубу. Тепер Лейла ледве зносила сморід власного одягу, але відступати було запізно.

Вигнанка насилу витягла Федю на платформу. Він важко дихав і кашляв, і Лейла вирішила дати йому хвилину на відпочинок. Вони викрутили одяг і знову вдяглися у смердючі вологі лахи. Федя мовчки простягнув їй куртку, але вигнанка хитнула головою.

— Я багато ночувала в снігу, джентльмене. Це ти в нас тендітна квіточка.

Хлопець не посміхнувся, але покірно натягнув на себе куртку. З них двох битися спроможна лише вона, тож не можна втрачати спритності через неповоротку одежину.

З труби повіяло свіжим повітрям. Втікачі поповзли вперед і вивалилися з каналізаційної труби назовні. Лейла жадібно вдихнула гострий морозний вітер.

В’язниця, точніше, її правий бік, осяяний пожежею від збитого дирижабля, зникла позаду. Вони шкутильгали вкритим памороззю гайком, раз по раз зупиняючись, поки не вперлися в ковану огорожу міста.

— Чекай тут.

Лейла придивилася.

«Завжди є шпарина». Улюблена приказка Давида. Колись вони з ним улаштовували сотні дірок в огорожі, щоб приходити до міста й іти з нього, коли заманеться. Він багато чого її навчив... Він навчив її всього! Вона б не змогла дожити до цієї миті без тих Давидових уроків, що він давав їй дорогою з вигнання. Від спогадів про кривавий обрубок замість його ноги Лейлу занудило, вона важко втягнула повітря та спробувала сфокусуватися на огорожі.

Довелося пройти ще кількасот метрів уздовж огорожі, перш ніж знайшовся знайомий таємний лаз. Лейла відсунула металеву загородку і повернулася по Федю. Вони поверталися до охопленого вогнем міста. В самісінький ворожий тил.

Гуркіт вибухів повернув Джекі до тями. Кілька секунд вона лежала нерухомо, напружено дослухаючись. Навколо було чути зітхання, притлумлені стогони, поруч пролунали тихі кроки та прошаруділа спідниця. Дівчина лежала на чомусь твердому, біль у голові потроху вгамовувався, але шлунок досі стискався. І ще — щось міцно стискало її долоню. Джекі насилу розплющила очі. На сусідньому матраці лежав Давид.

— Де я...

Він стрепенувся і відпустив її руку.

— В підвалі університету,— відповів він.— Наш шпиталь тепер тут.

Джекі спробувала сісти, але до горла підкотив огидний клубок, а в голові ніби вибухнула бомба. Вона застогнала і впала назад на подушку.

— Тобі не можна вставати. Лікар Шварц сказав, що в тебе контузія.

— У мене...— Джекі розвернулася обличчям до вигнанця, але той відвів погляд.— Давиде, мені потрібно до Тео... Я повинна бути там...

— Я теж.

— У тебе... інший випадок. Де Тео?

Давид різко обернувся до неї. Його очі палали гнівом.

— Звідки мені знати! Я тепер не воїн. Я — кривавий шмат м’яса, який перетаскують з місця на місце!

Він стиснув зуби і відвернувся. Джекі важко зітхнула.

— Ми візьмемо тебе з собою. У нашому світі зроблять такий протез, що ніхто й не знатиме, що в тебе нема...— вона замовкла, вчасно прикусивши язика.

— Хіба не байдуже, знатиме хтось чи ні, якщо про це завжди знатиму я.

Джекі підвелася з матраца. В голові паморочилося, її жахливо нудило.

— Джекі, залишися,— залізним тоном наказав Давид.— Інакше я здійму ґвалт, і тобі знову вколють снодійне.

— Я не можу. Мені потрібно знайти Тео.

— Ти йому не допоможеш. Якщо вони обидва виживуть, а ти загинеш, то як їм бути далі? За що боротися? І за що боротися мені?

Джекі здригнулася. Вона не наважувалася подивитися йому в очі.

— Вибач.

Похитуючись, дівчина рушила до виходу з підвалу.

Північна частина Робітничого району мурашилася військовими. Над головою зі свистом пролітали снаряди, артилерія била в центр. Ворог ніби грався з ними в якусь дивну гру. Лейла з Федею шкутильгали, пленталися, повзли від льоху до льоху, створюючи стільки шуму, що, здавалося, тільки глухий міг їх не помітити. В деяких підвалах було чути голоси — мирні мешканці, що залишилися, пересиджували там обстріли. І кожен з них щомиті міг їх виказати.

Вони спустилися сходами до підвалу зачиненої кондитерської на першому поверсі єврейського будинку. Лейла скинула з себе Федину руку і розім’яла плечі. Її супутник лежав на спині, розтуливши рота, і дихав з легким посвистом.

— Не спи,— суворо шикнула Лейла.— Якщо заснеш, я тебе кину.

Федя хрипнув.

Справи кепські. Все дуже, дуже погано.

Тільки зараз, коли адреналін у крові вщух, Лейла відчула, як їй зимно. До біса зимно! Зуби цокотіли, шкіра взялася сиротами, її трусило. Але зупинятися їм не можна. Вигнанка прикрила Федю драним рядном і виповзла на вулицю.

Якимось