Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

дивом їм удалося дошкандибати до річки — за квартал від них була станція з прокату леочовників — механічних річкових човнів леобурзького виробництва. Лейла присіла за ящиками, спостерігаючи за обстановкою. За річкою буяла заграва, здавалося, Леобург охопив вогняний буревій. Війська зміщувалися до Північного мосту, розташованого одразу за човновою станцією. Дуже скоро частина угрупування залишить цей берег і переправиться до Творчого району. Лейла прищулилася. Річка ще не замерзла. Було б добре переплисти її, скориставшись човном зі станції. Але це надто небезпечно — їх могли помітити як леобуржці, так і вороги. Сама вона мала б шанс прослизнути крізь їхні ряди і навіть не потрапити під дружній вогонь бійців оборони Леобурга. Але вдвох з Федею... Виключено. Плентатися аж на південь Робітничого району теж не варіант. Вона не зможе нести його так довго. Лейла нервово гризла губи. Вони могли б сховатися в якомусь підвалі й перечекати. Але, скоріше за все, без медичної допомоги Федя не дотягне до наступної ночі.

Отже, вони мають дві-три години до світанку. Військові заклопотані наступом. Але якщо Оздемірові таки вдалося вижити і його підручні вже оговталися, вони здіймуть тривогу.

Лейла ковзнула до стіни будинку. Вигнанка йшла майже в цілковитій темряві, але її не полишало відчуття, що на неї повсякчас хтось дивиться. Серце калатало в горлі, на чолі проступив піт. Вона спустилася сходами кондитерської і штовхнула Федю в плече.

— Ходімо,— шепнула дівчина.— Нам доведеться переплисти річку.

Федя подивився на неї краєм ока.

— Але ж вода... крижана...

— Холодніше, ніж зараз, уже не буде. Ми й так геть мокрі після каналізації,— вона потягла його за руку.— Ану, воруши поршнями!

Вони виповзли надвір. Темрява, що клубочилася поміж будинками, здавалася матовою, непроглядною, наче «хмара Марії». Лейлі знову примарилося, що їх переслідує відлуння чиїхось кроків. Вони наблизилися до води і влаштувалися трохи перепочити.

— Лейло...

Шерех. Ледь вловимі зміни в повітрі.

— Т-с-с-с.

Зненацька їй в обличчя вдарив промінь світла. Лейла замружилася.

— Гадала, що зможеш утекти?

Голос належав не Оздемірові. Вона ніколи не чула його раніше.

— Лугін...— прохрипів Федя.— Він... допитував...

Очі нарешті звикли до світла. Промінь ліхтарика виривався з-за рогу будинку.

— Вас оточено! Повільно підніміть руки вгору!

Трясця, чому так тупо. Чому саме так!

Лейла повільно підняла одну руку, другою продовжуючи підтримувати Федю. Лугін підійшов ближче. Револьвер у його руці тремтів. Права брова була розбита, по скроні збігали цівки засохлої крові.

Він ішов за ними від в’язниці. І він був сам — Лейла б напевне відчула ще чиюсь присутність позаду або збоку. Вочевидь, цьому довбенику закортіло вислужитися, і поки поліція й Оздемірові посіпаки збирали кістки після вибуху, він кинувся наздоганяти втікачів. Рушив сам, бо вони не здавалися йому небезпечними — дівка і напівмертвий фарбований блондин.

— Кинь його!

— Не можу, бо впаде,— процідила вигнанка.— Ви трохи перестаралися, коли гамселили його.

— Я сказав, кинь!

Дівчина скосила очі на Федю. Їй здалося, що він ворухнув губами, але вона не розібрала слів. Лугін зробив нерішучий крок уперед. Його самого калатало чи то від страху, чи то від азарту. Лейла затамувала подих. Його револьвер дивився просто їй у живіт.

— Ти б вимкнув світло,— пробурмотіла вона якомога ласкавіше.— З того берега тебе легко дістане стрілець.

— Мовчати! — ротмістр метушливо озирнувся.

Федя раптом тихенько потиснув її плече. Лейла знову поглянула на нього.

— Штовхни мене.

Що? Він збожеволів? Чи їй здалося?

— Повільно опустіться на землю!

Лейла відчула, як Федя напружився, наче перед стрибком. І вона сильно штовхнула його в спину. За інерцією хлопець полетів просто на поліціянта. Вони впали на землю, гримнув постріл. Федя тримав Лугіна за руку, що стискала револьвер, але сили йому явно бракувало. Вони гарчали і качалися по землі. Біля стіни будинку Лейла помітила шматок дошки. Мить — і вигнанка замахнулася на поліціянта, але вдарити не встигла. Вони знову перекотилися. Федя вивільнив одну руку і щосили вгатив йому в щелепу. Лугін сіпнувся і на секунду втратив концентрацію. Його захват ослабнув, і Федя вдарив удруге. Револьвер відлетів і брязнув об камінь десь у темряві, Лугін закліпав, намагаючись отямитися.

— Тікаймо!

Федя схопився за Лейлину руку й насилу піднявся. Вони побігли вздовж набережної, завернули за ріг. Позаду чулися кроки. Лейла зціпила зуби. Від утоми вона погано міркувала. Потрібно було його вбити. Потрібно було бодай забрати револьвер!

Федя потягнув вигнанку за руку. Двері одного з підвалів були прочинені, ланцюг із замком бовтався розірваний. Вони пірнули в темряву. Довкола були навалені дерев’яні скрині й обгортковий матеріал. Федя впав горілиць у дальньому кутку. Він важко дихав і не рухався. Тільки тепер Лейлу охопила паніка. Вона зібрала купу паперу і вляглася поруч з Федею, вкриваючись обгортками з головою. Ось і кінець. Лугін обнишпорить тут кожен будинок і рано чи пізно знайде їх. Без надії, без сил, без зброї. Самі в тилу ворога. Лейла хотіла молитися, але не знала жодної молитви, та й хто її почує? Вона з тих, кого не просто не пускають до раю, а ще й на додачу дають гарного копняка. Лейла обійняла Федю однією рукою, той щось прохрипів, але вона не розібрала жодного слова. Хлопець увесь тремтів. Вигнанка притулилася губами до його скроні й гаряче зашепотіла:

— Перекажи йому... перекажи: якщо він витягне нас звідси, я поїду з ним до Вайомінгу. Я зроблю все, що він схоче. Нехай лише витягне нас.

От дурепа, кому ти це кажеш. Адже Тео так само вмирає. Ніхто по тебе не прийде.

Федя не рухався і, здавалося, не дихав. Лейла здригнулася. Вона поторсала його. Нічого. У неї затремтіли руки. Він витратив забагато сил на боротьбу з тим поліціянтом, міг і...

— Федю! — вона вкусила його за плече зі злості.— Федю!

Лейла озирнулася на вхідні двері, потім вдарила його по щоці. Він не приходив до тями.

Здається, він таки помер.

Зінкевич сидів поруч з полоненим і роздивлявся своїх леобурзьких гостей з-під примружених повік. Як мало в ньому залишилося від того юного дивакуватого репортера, яким Данило пам’ятав його! Погляд став пронизливим і похмурим, а світло, що іноді проблискувало крізь монокль, нагадувало промінь лазерного прицілу. Дорогою вони знову вбралися в австрійські однострої, але тепер Зінкевич не ховав револьвер, а тримав у руці, ніби готувався стріляти, якщо Данило спробує поворухнутися.

Екіпаж знову зупинився. За