Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Вони опинилися біля непримітної одноповерхової будівлі, дійшли до сходів, що вели до підвалу, і спустилися вниз. Навколо не було ані душі. Данило помітив труби заводу в кінці вулиці. Він уже бував тут раніше — коли вони тікали від австрійців.

Зінкевич заштовхнув Левченка до кімнати і засвітив газову лампу біля входу. Данило з Ґретою причинили по собі двері. Австрійський «революціонер» усадовив полоненого на стілець, зірвав з голови мішок і всівся навпроти на краєчок столу.

— Отже, до справи,— діловито заявив Зінкевич.— За нашою інформацією, «великої риби» на полігоні нема. Ба більш, секретна служба не виявила її в місці зберігання. Де вона?

Левченко засміявся. Від його хрипкого сміху Данилові руки взялися сиротами. Він постійно нагадував собі, що ця людина — його турботливий дядько Іван, який подарував йому величезний маєток біля Києва, але те, що він бачив зараз, суперечило всьому. Його дядька-дослідника більше не існувало. Цей чоловік був Елвіром Дем’яничем, і, авжеж, він ніколи б не залишив свою улюблену іграшку в руках австрійців. Установка має перебувати там, куди має доступ лише він,— тільки так і зберігається рівновага сил у цьому протистоянні, інакше він не зможе довіряти цісареві.

— Я не люблю, коли зі мною розмовляють подібним тоном, пане... До речі, ви так і не назвалися.

— Де зброя? — металевим голосом повторив Зінкевич, його погляд став крижаним, ніби він міркував, яку частину тіла краще прострелити своєму бранцю.

— Там, де ви її ніколи не дістанете, звісно,— посміхнувся Дем’янич.— Цісар зітре вас на порох.

— Ви настільки впевнені, що він врятує вас? — скривився Зінкевич.— А що як я скажу вам, що годину тому його цісарська величність видав наказ про ваше негайне знищення?

— Я, звісно, не повірю в це,— іронічно посміхнувся бранець.

— А дарма,— хитнув головою Зінкевич і поправив монокль.— Я волів би, щоб ви нарешті спустилися з небес на грішну землю і тверезо оцінили стан речей. А він є таким, що зараз ми — єдина сила, яка здатна вас врятувати.

Данило відчував, як усередині стрімко зростає напруга. Він кинув погляд на Ґрету. Очі дівчини гарячково виблискували в напівтемряві. Вочевидь, вона теж напружено міркувала, як вирішити цю патову ситуацію.

— Я — надто важлива персона для цісаря. Він не може мене знищити,— безтурботно посміхнувся Дем’янич і випростав плечі.— А от ви могли б мене вбити, але ж це, наскільки я встиг зрозуміти, не входить до ваших планів. Тож, панове, чого вам направду від мене треба?

— Нам потрібен цісар Вільгельм,— раптом вимовив Зінкевич.— Він мусить зректися престолу і передати всю владу Революційному комітету Дем’янич витріщив очі, гучно набрав у легені повітря і розреготався.

— Зректися престолу? Отак просто зректися... Вибачте, але це смішно. І нащо вам я?!

— Ви і ваша машина — його головний козир,— спокійно пояснив «революціонер».— Ми знаємо, як вона працює. За її допомогою ми зможемо перенести нашого агента і забрати цісаря просто з його кабінету, з будь-якого бункера, навіть зі спальні його коханки. Ми зможемо підібратися до нього так швидко, так непомітно, що його не врятує жодна охорона. Ось що нам потрібно. Нам нема куди відступати, тож єдина ваша змога лишитися серед живих — це співпрацювати з нами,— Зінкевич склав руки на грудях.— Повторюю ще раз: де «велика риба»?

Дем’янич похитав головою.

— Цісар зітре вас на порох.

— Ви це вже казали. Але я б на вашому місці також не розраховував на його прихильність.

— Я не вірю жодному вашому слову.

Двері позаду Данила рипнули, він здригнувся.

На порозі з’явився генерал Коджич. Очі Дем’янича округлилися від приголомшення, він важко ковтнув. Генерал підійшов до нього і показав тонку паперову стрічку.

— Наказ шість тисяч шостий,— сказав він.— Ви знаєте, що це означає.

Данило переводив погляд з генерала на дядька, не розуміючи, про що саме йдеться. Генерал присунув до Дем’янича лампу і ще раз продемонстрував йому телеграму.

— Це секретний код для знищення об’єкта імперії, що зазнав ворожої атаки. Вгадайте, хто мається на увазі під об’єктом цього разу.

— Я вам не вірю,— Дем’янич зціпив зуби.— Я йому потрібен.

— Цісар думає, що вас завербував Революційний комітет народів Австро-Боснії,— сухо пояснив Зінкевич.— І що саме ви організували замах на нього сьогодні в опері, а після провалу — втекли.

— Що?!

Данило перезирнувся з Ґретою, він теж нічого не розумів, але хто б сумнівався в тому, що Коджич підлаштував усе саме так. Відступати дядькові було справді нікуди. Тільки-но Ревкомітет виконає те, що задумав, вони його позбудуться. Данило глянув на застиглу перелякану постать Дем’янича і на жовте, немов воскове, обличчя.

— Мої агенти надіслали до секретної канцелярії свідчення про те, що ви співпрацювали з нами. Люди цісаря, звісно, спробують схопити вас живцем, але ось цей наказ свідчить про те, що в разі найменшої небезпеки вас просто знищать. Ви не радник цісаря. Ви — об’єкт. Об’єкт, що є власністю імперії. Ви це розумієте?

Дем’янич різко мотнув головою.

— Мені треба поміркувати.

— Добре. Але раджу не затягувати.

Коджич підвівся й попрямував до дверей. Данило обійшов полоненого і наблизився до Ґрети.

— Зроби так, щоб Зінкевич вийшов у коридор.

— Як? — засичала дівчина.

— Не знаю! П’ять-сім хвилин!

— Е-е-ем-м, Павле! — неприродно дзвінко заверещала Ґрета.— Мені негайно потрібно обговорити з вами одну річ.

— Обговорюйте.

— Ну... не привселюдно. Це на кілька хвилин.

Зінкевич кинув холодний погляд на Данила, потім коротко кивнув і вийшов до коридору разом з дівчиною.

Данило кинувся до дядька.

— Слухай уважно: хай що ти скажеш, хай що зробиш, тебе все одно вб’ють.

Дем’янич розлючено посміхнувся.

— Я це чудово розумію. Тому моєї зброї вони не отримають.

— Я знаю, що сила цієї установки залежить від кристалів, і якщо заряд закінчиться, суперзброя перетвориться на гарбуз. Але ти ще маєш шанс. Ми повинні втекти до Леобурга.

— Втекти?! — обурено засичав дядько.— Звідки мені знати, що ти не з ними, Даниле? І що ти так само не вб’єш мене?

— Ну, скажімо так: імовірність того, що тебе вб’ю саме я, є трохи меншою, ніж що це зроблять Коджич або