Читати книгу - "Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я сиділа на коридорі біля дверей палати, чекаючи Олівера. Я втомлено закинула голову назад, спершись у стіну, та заплющила очі. Навколо було тихо. У лікарні майже нікого не було, за виключенням лікарів та медсестер, які були на нічному чергуванні.
Я пам’ятала, що за сюжетом, який я писала, героїні мали зламати ніс, проте зі мною нічого не сталося. Чи це могло свідчити про те, що у виконанні задуманого сценарію я допустилася помилки, чи це не повпливає на сюжет, я не знала. Проте було приємно залишитися із цілим, неушкодженим носом.
Я роздумувала над тим, що тільки що відбувалось. Виявляється, я вмію стільки речей… Цікаво, коли я повернуся, якщо повернуся, у реальний світ, я все ще вмітиму все це робити, чи ні? Та ні це, ні те, що відбулося за останню добу не бентежило мене так сильно, як оцінка цього всього з точки зору автора. Ця жорстокість, злість… Це ж все породила я? Своїми руками та фантазією?.. Але якби не було лиха, то не було би й добра? Як зобразити протистояння доброго й злого, якщо злого не було б? Я не знала, наскільки мої міркування правильні. Проте вони були доволі виснажливими. Напевно, більш важкими, ніж якісь складні математичні науки.
Раптом почулось, як хтось відчинив двері. На цей звук я розплющила очі та очікувально глянула на Олівера, який вийшов із палати.
-Ну що? - тихо запитала я.
-Нічого, - спокійно відповів хлопець, - якихось надважких травм йому не нанесли. Всього лише подряпини на спині, про які ми знали та поріз на лівому плечі. Лікарі сказали, що все буде гаразд.
Я зітхнула та, відвіши погляд, знову сперлась у стіну. Олівер сів поруч. Він зажурено притулив мене до себе, любляче поцілувавши в голову. В момент я відчула тиху втіху. Тепло його тіла, його рівномірне дихання заспокоювали мене. Я схилила голову до нього, обійнявши передпліччя хлопця руками. Хотілося повністю заховатися за його спиною від усієї цієї маячні, забрати у реальний світ з собою та просто жити звичайне життя. Поряд одне з одним, нормальне, щасливе життя, кохаючи одне одного.
-Ти як? - запитав він.
-Більш-менш нормально.
Олівер обережно, поводячись зі мною, ніби із кришталевою, крихкою, проте такою витонченою та тендітною вазою, тихо промовив:
-Ти... Молодець. Такій витримці можна позаздрити. Я вражений.
Я злегка посміхнулась. Його м’який, оксамитовий голос любо пестив мене, а теплі слова лагідно осідали в душі.
-Та... яка там молодець... - мовила я, - я багато чого не продумала, через що майже все пішло шкереберть. В процесі навіть, можливо, кілька законів порушила.
-На те, щоб ідеально все продумати у нас не було часу. Але ти все одно не розгубилась та змогла всім скерувати.
Я байдуже хмикнула.
-Ти справді так вважаєш? - недовірливо перепитала я, глянувши у його очі.
-Звісно), - так ж закохано дивлячись на мене, як і я на нього, відповів він.
Мені було приємно це чути. Я пригорнулась до хлопця, теж приобіймаючи його. Відчуваючи його присутність поряд, мені було спокійно. Саме зараз я черговий раз усвідомила, як кохаю його. Саме тут, у цей момент, саме його.
-Потрібно, щоб хтось побув біля Даніеля, поки він не прийде до тями, - раптом промовив Олівер.
Я підняла на нього погляд, чекаючи продовження його репліки.
-Це зробиш ти.
-Я? - перепитала я.
«Ну звісно, а хто ж іще», - промайнуло у мене в свідомості.
-Ти.
-А ти не можеш?..
-Ні. Мені та Домініку потрібно терміново бути у відділенні поліції. А поки він не прийде до тями, його самого не варто залишати.
Я відвела погляд.
-Ти ж розумієш, що він буде не дуже радий мене бачити? - тихо мовила я, не за сюжетом додавши, - як і я його?
-Розумію. Але іншого варіанту немає.
-Добре... - невдовзі відповіла я, важко зітхнувши.
Хлопець взяв мою долоню, піднісши її до своїх вуст, та ніжно, м’яко поцілував її зовнішню сторону. Він легкого дотику його холодних, сухих губ до моєї шкіри моє серце забилося швидше, а щоки порум’янішали. «Матінко, і чому ти робиш все те, щоб запаморочити мою свідомість?(» - подумала я.
-Напишеш мені потім, що там, - кинув він на прощання, попрямувавши коридором.
Я кивнула, теж підводячись та неохоче заходячи до палати.
Він через силу привідкрив очі, побачивши перед собою вже не старе брудне приміщення, а білу стелю палати лікарні, і одразу ж заплющив їх назад. Спина та плечі нестерпно боліли, від чого було боляче навіть лежати. Даніель, хотів було, трохи підвестись, але чиясь рука м'яко торкнулась його правого плеча, спиняючи його.
-Лежи, - беземоційно промовила я.
Він привідкрив злегка підпухлі очі, із деяким незадоволенням глянувши на дівчину. Але разом із звичною прискіпливістю і зверхністю в його згляді проглядалося незвичне захоплення та нотки поваги. Я це знала, і мене це тішило. Нарешті мене сприйматимуть як людину, а не як щипавку.
-Знову ти?.. - хриплим голосом мовив Даніель.
Я промовчала. Мені не хотілося з ним розмовляти. Я його і не ненавиділа, та й у дану мить він мене не дратував, проте я не відчувала якоїсь симпатії, або хоча б товариської любові до нього. Для мене він був, як звичайна, середньостатистична людина.
-Котра зараз година? – запитав він.
-П'ята ранку.
Хлопець, повільно повернув голову в її бік, дивлячись кілька секунд на неї.
-Де решта? - холодно запитав хлопець.
-З Олівером та Домініком все гаразд. Вони зараз у відділенні поліції.
-А...
-За Белатрису нічого не знаю, - перебила його я, знаючи що він хоче запитати.
-Звідки ти знаєш її ім'я? - рівним тоном промовив Даніель, показуючи своє явне незадоволення.
«В Гуглі знайшла», - іронічно подумала я.
-Ти до неї неодноразово звертався, я запам'ятала. Звідки ви знаєте одне одного?
Я знову відчула іронію у тому, що відбувалося. Я так зацікавлено ставила це запитання, ніби то не я це все і вигадала.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон», після закриття браузера.