Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

— Ось ти де, — лунає за спиною знайомий голос.

Завмираю з набитим ротом. Повертаю голову і натикаюсь поглядом на Максима, який сліпить мене своєю фірмовою привабливою посмішкою.

— Усі зали оббігав, поки знайшов вашу групу, — каже він, проходячи ближче.

Моє серце пропускає удар. Що? Як? Мозок відмовляється сприймати те, що відбувається. Він тут, і я не розумію, як це взагалі можливо. Я ж щойно повірила, що між нами нічого серйозного не сталося.

І раптом він тут. Власною персоною.

— Привіт, — видавлюю я, намагаючись знайти баланс між радістю та ступором.

Губи самовільно розповзаються в усмішці, хоча всередині все кипить від нерозуміння. Максим дивиться на мене, так само як і вчора, нахиляється і ледь відчутно цілує в щоку.

— Довго ще тобі тут стирчати? Я хочу орендувати катер, щось давно не дивився на Одесу з боку моря. Попливеш зі мною?

Втрачаю мову. Катер? Прогулянка? Зараз? Думки хаотично скачуть у голові, не дозволяючи вхопитися за жодну здорову. Як це взагалі можливе? Він же пропав безвісти на пів дня, а ось так просто запрошує мене кататися на катері.

— Ти… — починаю я, але одразу замовкаю. Не можу підібрати потрібних слів.

Широка посмішка і прямий погляд Максима знову змушують мене сором’язливо відвести осі. Смикаюся на стільці, не знаючи куди себе подіти.

Як я маю реагувати? Що мені сказати? Я весь ранок проплакала, думаючи, що він мене просто покинув. А він влаштовує мені побачення на катері…

Максим трохи хилить голову набік, помічаючи моє спантеличення.

— Не хочеш? Чи боїшся бути далеко від берега?

Боюся? Звісно, ​​боюся. Раптом я знову опинюся наївною дурницею? Але як мені йому відмовити, коли він так пронизливо дивиться на мене?

— Я… Так, — зривається з губ.

Власна згода шокує мене не менше, ніж раптова поява Максима. Зі мною точно все гаразд?

Максим подає мені руку, і я відчуваю електричний розряд від торкання. Ми виходимо з кафетерію, і я щипаю себе за руку. Може, я сплю? Ойкаю від завданого собі болю. Розтираю почервонілу ділянку шкіри пальцями.

Так, Максим ще тут. Він нікуди не подівся. І він, схоже, щось до мене відчуває. Маша виявляється помилилася!

— Ти якась тиха сьогодні, — зауважує Максим, кидаючи на мене короткий погляд. — Все гаразд?

— Так ... Тобто ні, — зніяковівши від власних думок, розгублено бурмочу я. — Ти весь день не давав про себе знати і я…

— Вибач, — пирхає Максим, начебто це взагалі не проблема. — Відбувся збій у роботі з партнерськими банками, ніяк не могли визначити з чийого боку проблема. Не було часу навіть води ковтнути.

Робота. Звісно. Я зітхаю з полегшенням. Максим обіймає мене за плече та посміхається. Драма, що розлилася дьогтем по грудній клітині, потроху випаровується. Якби все було не так, хіба поводився б Максим так спокійно?

— Отже, тепер я тут, — його ніжний голос огортає мене теплом. — І хочу, щоб твій останній день в Одесі став незабутнім.

_____
Перепрошую за раптову зміну графіку... Сімейні обставини.
Завтра ще один вихідний, потім знову повертаємося до 2/1.