Читати книгу - "Право на шанс, Олена Гриб"

– Можеш не заплющувати очі, Тає, – сказала чаклунка, витягуючи з широкої кишені щось гостре і покрите темно-бурими плямами. – Тут немає нічого страшного… До того ж на заклинання проти болю я вбухала весь срібний пил, що у мене був.

«То якого демона ти збираєшся робити, якщо магічити нічим?!» – відкрила рот, щоб заперечити, я.

Але Мела нависла наді мною, піднявши ту моторошну штуковину, і не залишалося нічого іншого, крім як ганебно заплющити очі й дати змогу лікуванню йти своїм ходом.

Скреготливий звук неприємно дряпав слух, сопіння баронського сина біля самого вуха дратувало неймовірно, а заспокійлива тарабарщина Ів діяла на нерви гірше за завивання котів навесні.

– Довго ще? – зажадала я відповіді, не в змозі ні терпіти це неподобство далі, ні розплющити очі й подивитися самій.

– Лежи рівно!

– Не смикайся, тітко!

– Не хвилюйся, Тає!

– Замри, коза!

Знайомі голоси заспокоювали. Було одночасно і страшно, і цікаво дізнатися, наскільки кепські справи, коли й короткий рух спричиняє такий переляк. Як на зло, погляд крізь вії ситуацію не прояснив – кімната не освітлювалася нічим, окрім сутінків за ґратчастим вікном, та й Мела повернулася до мене спиною, заважаючи побачити, що вона пиляє.