Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

згадувала, що відчувала біль у спині після переходів з таким тягарем. Не завжди вдавалося знайти помешкання для ночівлі, тому доводилося спати просто неба, «на горі, на снігу, на сіні», а інколи навіть посеред ночі стояти під сильним дощем. Такі жорсткі щоденні побутові умови, а також страх перед боєм нівелювали будь-які звички та уявлення про життя до фронту. Северина Кабаровська писала, що жінки на передовій (як і чоловіки) мали воювати з ворогом і відстоювати власне життя. Такі реалії не лише змусили звикнути до побутових незручностей, а й сприяли «освоєнню» феномену смерті, яка у цей час ставала буденним, зрозумілим і неминучим, а отже, звичним явищем.

Появу жінок на лінії фронту сприймали неоднозначно. Погляди чоловіків розділилися: одні (найчастіше інтелігенція) дотримувалися традиційних бачень, засуджуючи бажання жінок братися до зброї, інші (зазвичай сільські хлопці) — схвалювали таке рішення і всіляко підтримували жінок на передовій. Олена Степанів у спогадах зазначала, що ставлення звичайних рядових було кращим, ніж товаришів-інтелігентів, які вбачали в жінках конкурентів. Визнання у чоловічому середовищі приходило тоді, коли жінки отримували бойові нагороди. Коли Олена Степанів і Софія Галечко відзначилися в боях, на церемонії нагородження 19 листопада 1914 р. генерал Ігнацій Фляйшман зазначив, що жінок нагороджує медаллю за хоробрість уперше.

Софія Галечко зі старшинами УСС (з фондів Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С. Бандери)

Військова слава закінчилася разом з війною; жінкам доводилося діяти відповідно до потреб, умінь, а також правил мирного часу. Ганна Дмитерко повернулася до традиційної ролі дружини й матері, інколи намагалася поєднати сімейне життя з громадською діяльністю. Олена Степанів зайнялася викладацькою та суспільною роботою. Софія Галечко не змогла пристосуватися до мирного життя. Повернутися до навчання не вдалося через проблеми з очима і відсутність засобів для лікування. Допомоги від батька сподіватися було марно. З Оленою Степанів вона ділилася своїми бідами і вважала, що для неї вже нема майбутнього. Невдовзі прийшло повідомлення про її смерть. Згідно з офіційною версією, Софія втопилася, купаючись у річці. Але Олена Степанів вважала, що це був не нещасний випадок, а свідоме самогубство як результат безнадії.

Життя жінок на фронті мало не тільки героїчні сторони. Війна відкривала можливості, змінювала звичне життя, була сповнена емоцій — страху, розчарування, кохання і щастя. Участь жінок у боях (хоч і не масова) вплинула на зміну їхніх позицій в родині та суспільстві, викликала суперечливе ставлення з боку чоловіків: скептицизм і водночас поблажливе заступництво. Для жінок фронт був місцем втечі від реальності, яку вони не хотіли приймати і яку сподівалися змінити. Виразного розуміння, яким має бути майбутнє, також не було. Військо і фронт давали добрий досвід життя в чоловічому світі, але не розв’язували питання, де в ньому має бути жінка. Після війни жінкам з фронту довелося повернутися до старих і нових (породжених суто війною) проблем.

Соціально-харитативні ініціативи жіноцтва у галицьких містах

Суспільні запити під час Першої світової війни активізували жінок до громадської діяльності. Відсутність чоловіків, нужденність поранених солдатів, інвалідів, вдів, сиріт і зубожілих, кількість яких постійно зростала, змусили жінок братися до організації допомогових (доброчинних) товариств. Суспільна праця українок не була структурованою, всі комітети діяли розрізнено, рідко співпрацювали. Самі ж жінки не знали, чим мають займатися і як влаштовувати працю: «Ми хапали, що попало, але де мало бути те наше місце, що нам належить і відповідає… ми не вияснили, яка праця найбільше відповідає в часі війни», — писала Олена Степанів у спогадах «Напередодні великих подій». Незабаром українки не тільки замінили чоловіків на фронті, а й за небувало короткий строк стали зрілими громадянками.

Для українців, розділених імперськими кордонами, досвід Великої війни був одним з найдраматичніших. Важливе геополітичне розташування, великі людські й природні ресурси зумовили гостру боротьбу за ці терени між Австро-Угорщиною й Росією, внаслідок чого українські регіони зазнали значних руйнувань. Загальна українська рада (ЗУР) у зверненні до світової громадськості в газеті «Діло» 1916 р. наголошувала: «На просторі 150 тис. кв. км (Галичини) перерито і перекопано область української етнографічної території стрілецькими ровами, збито гранатами і скупано в крови! Людські оселі зруйновані, мільйони українського населення остались без даху». З початком бойових дій у серпні—вересні 1914 р. російська артилерія обстріляла Гусятин, Чортків, Тернопіль, Галич, Болехів, Бурштин, Перемишляни, Борислав, Дрогобич, Самбір, зруйнувавши багато житлових і господарських будинків, військово-стратегічних об’єктів. Упродовж війни (1914–1918) населення Галичини, Волині й Центральної України стало заручником кризових явищ у суспільстві: втрати соціального статусу, погіршення матеріального стану, порушення традиційного укладу життя і, врешті, виживання як такого.

Найчастіше жінки працювали у «Дешевих кухнях», які створювались міською радою Львова і де мінімальна ціна звичайного обіду була символічною. У серпні 1914 р. «Громадянський комітет жінок» у Львові, який складався головно з польок, скликав віче, яке ухвалило заопікуватися родинами солдатів та малозабезпеченими громадянами міста. З цією метою було створено три «Дешеві кухні», чиїми послугами користувалася значна частина населення.

Для забезпечення «Дешевих кухонь» харчами Комітет опублікував у газетах відозву до мешканців Львова із закликом поділитися продовольчими запасами, адже наслідком військового стану стало підвищення цін на продукти. Відомо, що до кінця зими 1915 року «Дешеві кухні» щоденно видавали майже 40 тисяч обідів. Такого роду кухні діяли до і під час листопадових подій 1918 року в Народному домі на вул. Рутовського, у приміщенні семінарії Василіанок на вул. Жовківській, а також на вул. Святого Петра, Личаківській, Зиблікевича.

«Дешева кухня», Львів, 1914–1915 (електронний ресурс: http://lviv-lwow.blogspot.com/2012_01_01_archive.html