Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Вона легка.

«Мені її довірили», – говорив його погляд ображеного цуценяти.

Я не наполягала. Завтра не в мене відпадатимуть руки і нитиме спина.

Села ми досягли швидко і без пригод – Сокіл умів правити кіньми.

Присутність практикантів не дозволила забути, що нині з нас п'ятьох головна – я, тобто до моїх обов'язків належить пошук навчальної бази.

Запитати місцевих жителів? Вони не надто зраділи нашому прибуттю. Хмурилися, тицяли пальцями, якийсь підліток назвав мене «живодеркою». Дике місце, одним словом. Навіть якби Мела хотіла вчити практикантів, піддослідного матеріалу їй не знайти.

Інший варіант – подивитись на мапі. Я так і зробила. З подивом виявила, що знайшла потрібну вулицю. І все. Серед двох десятків однакових дерев'яних будиночків визначити потрібний було неможливо.

Довелося використати старожилів.

– База? Ха, не тут же! – видала Ласка. – Он, наприкінці села. Що, не подобається?

Ех, у барона Ірреського стайні затишніші…

Сірі стіни, маленькі вікна, низький дах. Замість усюдисущої трави – суцільний пісок. Перекошена хвіртка, паркан – одна назва, зате над ґанком – стяг із зображенням корони та виноградної лози.

– Це всього на тиждень, – підозрюю, підбадьорювала я насамперед себе. – До того ж сьогодні майже закінчилося.

Десь у центрі вдарив годинник, оголошуючи полудень. Немов знущаючись!

Служитель, який доглядав приміщення, з'явився відразу після нашого прибуття. Виголосив досить-таки застарілу промову, нагадав про необхідність берегти меблі і притягнув журнал зі списком кожного ліжка, тумбочки, табуретки.

Мелі пощастило – вона повернулася, коли я лестощами і погрозами вибила ключ від складу і відвоювала кожному по матрацу і подушці.

– Нема?

– Нема. – Чаклунка була виснажена. – Не подобається мені все це.

– Поганий початок?

– Погана компанія.

Я б охоче поцікавилася, що саме вона мала на увазі, однак серед підопічних виник шум і довелося розбиратися.

– Чиста! – доводив Заєць, розмахуючи порожньою банкою. – Давай його сюди!

– Мокра! – скаржилася Лілея, вказуючи на краплі води, що стікали по стінках.

– Постоїть – висохне, – практично запевняв Медор.

Дівчина здалася. Засунула руку в банку, розтиснула пальці.

Метелик упав на дно.

Мертвий.

Із червоними вусиками.

– Розчавила! – вигукнув Еньєр. – Двадцять золотих собаці під хвіст!

По щоках Лілеї потекли сльози. Думаю, гроші хвилювали її найменше.

 – Хто магічив, га? – прохникала вона. – Хто?!

– Віриш у казки, малявко? – розреготалася Ласка. – Дурниці. Це просто метелик.

Я подивилася на Мелу. Її непроникне обличчя підказало мені, що все значно серйозніше.

Ми відійшли вбік.

– Тобі теж наче моторошно?

Чаклунка зіщулилася, відвела погляд.

– Не факт, що це Королівський черевокрил, – промовила тихо. – Не факт, що його вусики змінюють колір. Не факт, що хтось із «убивць» використав магію. А чи знаєш, що є фактом?

– Зниклий візник. У що ти втягнула мене, подруго?

– Ввечері розповім, – від її спокійного тону тьохнуло серце. – Вибач. Загалом із ними, – кивок убік практикантів, – не мало бути проблем.

– Тоді за що ти вибачаєшся? – У випадку Мели я вміла читати між рядками.

– За дракона. Він потрібен мені, й він прийде до тебе, Тає. Пробач.