Читати книгу - "Свобода"

— Ти що таке?

— Перепрошую?

— Що ти тут робиш?

— Взагалі-то мешкаю, — відповіла вона.

— Бачу, так, — Річард ретельно оглянув її, кожну частину її тіла. Їй здавалося, ніби кожного разу, як його очі зупиняються на новому шматочку її тіла, туди забивають цвях, прикріплюючи її до стіни в неї за спиною; отже, коли він скінчив розглядати її, вона й зовсім відчула себе двовимірною і ніби злилася із стіною.

— Не бачила ще альбому? — спитав він.

— Е-е-е, якого альбому?

— Зараз покажу, — заявив він. — Буде цікаво.

Він пішов до кімнати Елайзи, повернувся й дав Петті зошит на трьох кільцях, а потім знову відкрив свій роман, так, ніби її там і не було. Зошит був старовинний, із світло-блакитною тканинною обкладинкою, на якій великими друкованими літерами було написано «Петті». Наскільки Петті змогла згадати, у ньому були всі фото із нею, що публікувалися на спортивних сторінках газети «Міннесота Дейлі», а також — кожна листівка, що їх Петті надсилала Елайзі; кожен знімок, зроблений у кабінці автоматичної зйомки, із ними двома на ньому; кожна фотографія з того вечора із пиріжками. Зошит здався Петті дивним і дещо ексцентричним, але також їй стало соромно перед Елайзою — соромно й сумно через те, що вона сумнівалася в тому, як сильно та прив’язана до неї.

— Вона маленька дивачка, — відізвався Річард із дивана.

— Де ти знайшов це? — поцікавилася Петті. — Ти завжди риєшся в речах людей, з якими щойно переспав?

— Jaccuse![58] — розсміявся він.

— Справді?

— Пригальмуй. Альбом лежав просто біля ліжка. На виду, як сказали б копи.

— Поклади його на місце, — попрохала Петті, — будь ласка.

— Мені здалося, тобі буде цікаво, — Річард і не подумав підвестися з дивана.

— Будь ласка, поклади його там, де знайшов.

— Щось мені здається, що в тебе такого альбому про себе немає.

— Зараз же, будь ласка.

— Маленька дивачка, — Річард забрав у неї альбом. — Саме тому я запитав, як у тебе історія.

Неприродна поведінка Елайзи з чоловіками, постійне хихикання, відкритість у почуттях, неспокійне тріпання волосся — усе це її друзі завжди починали ненавидіти. Її відчайдушні спроби добитися Річарда врізалися в думки Петті, разом із тим дивним альбомом та надзвичайною потребою в ній, Петті, про яку він свідчив, і вперше їй стало дещо соромно бути подругою Елайзи. А це дивно, бо якщо Річарду зовсім не соромно було спати з нею, то чому Петті має цікавити, що там він думає про їхню дружбу?

Це був один з останніх днів у тому тарганнику, коли вона побачила Річарда наступного разу. Він знову сидів на дивані, склавши руки на грудях, гучно постукуючи правою ногою та морщачись, поки Елайза стоячи грала на гітарі так само, як завжди при Петті, — невпевнено.

— Ти маєш потрапляти в ритм, — радив він. — Стукай ногою.

Але Елайза, вже спітніла від зосередженості, припинила грати, тільки-но зрозуміла, що увійшла Петті.

— Не можу грати перед нею.

— Ні, можеш, — заперечив Річард.

— Вона справді не може, — заступилася за подругу Петті, — бо нервує переді мною.

— Дуже цікаво. Чому так?

— Й гадки не маю, — відповіла Петті.

— Вона надто підтримує мене, — пояснила Елайза. — Я просто шкірою відчуваю, як вона хоче, щоб у мене все вийшло.

— Дуже погано з твого боку, — зауважив Річард.— Ти маєш бажати, щоб вона все зіпсувала.

— Добре, — погодилася Петті. — Хочу, щоб у тебе нічого не вийшло. Можеш уже це зробити? Здається, у тебе ніколи нічого не виходить.

Елайза здивовано подивилася на неї. Петті й сама була здивована.

— Вибач, піду до себе, — перепросила вона.

— Спочатку подивимось, як вона все зіпсує, — наказав Річард.

Але Елайза вже знімала з плеча ремінь гітари й вимикала, підсилювач.

— Тобі потрібно тренуватися з метрономом, — сказав Річард. — Він у тебе є?

— Ти дуже погано придумав, — поскаржилася Елайза.

— Чому б тобі самому не зіграти? — запропонувала Петті Річардові.

— Іншим разом, — відмовився він.

Але Петті згадала сором, який відчула, коли він показав той альбом.

— Одну пісню, — наполягала вона. — Один акорд. Зіграй один акорд. Елайза казала, що ти дивовижний.

Він похитав головою:

— Приходь на концерт.

— Петті не відвідує концертів, — заперечила Елайза, — їй не подобається дим.

— Я — спортсменка, — додала Петті.

— Авжеж, я бачив, — сказав Річард, кинувши на неї багатозначний погляд. — Зірка баскетболу. Де граєш — у нападниках? У захисті? Не розумію, що може подобатися у високій дівчині.

— Взагалі-то мене не вважають високою.

— І все ж ти доволі висока.

— Так.

Ми вже збирались іти, — сказала Елайза, підводячись.

— З твоєю комплекцією теж можна було б грати в баскетбол, — сказала Петті Річардові.

— Так і пальця можна зламати.

— Це не так, — заперечила вона. — Цього майже ніколи не трапляється; То було не те, щоб дуже важливо або цікаво для подальшого розвитку подій, але вона одразу відчула, що плювати він хотів на те, що вона грає в баскетбол.

— Мабуть, прийду на твій концерт, — погодилася вона. — Коли там він буде?

— Не йди, там буде дуже багато диму, — неприємним голосом зазначила Елайза.

— Це не така вже проблема, — відповіла Петті.

— Справді? Оце так новина.

— Принеси затички для вух, — порадив Річард.

Піднявшись до своєї кімнати, коли вони пішли, Петті заплакала, але причини такого настрою зрозуміти не могла через надто сильне відчуття самотності. Наступного разу вона побачила Елайзу через тридцять шість годин і попросила вибачення за те, Що була таким стервом, але Елайза вже була в неймовірно гарному настрої і порадила не перейматися через це; вона планувала продати свою гітару й зводити Петті на концерт Річарда.

Його концерт відбувався вересневої ночі, у вихідні, у непровітрюваному клубі, що називався «Лонгхорн», де «Травматикс» виступали на розігріві в «Баззкоксів». Майже першою особою, яку побачила там Петті, коли вони приїхали, був Картер. Він стояв, міцно обіймаючи гротесково гарну блондинку в коротенькій сукні з блискітками. «Дідько», — тільки й вимовила Елайза. Петті сміливо помахала Картерові, а