Читати книгу - "Свобода"

з’явилась на порозі кімнати Петті в тому, що здавалося їй схожим на одяг спортсменки (футболка із зображенням Лєни Лович[51], шорти до колін, чорні шкарпетки та кеди), задихаючись від того, що тільки-но тричі пробігла бігову доріжку в чверть милі, й почала наполягати, щоб Петті трохи позаймалася з нею гімнастикою. Вона також загорілася новим планом, за яким вони займатимуться разом кожного вечора, загорілася своєю прихильністю до Петті та страхом втратити її. І Петті, в якої відкрилися очі на болісну правду про справжнього Картера, забула про все й заплющила очі на правду про Елайзу.

Настирливий тиск Елайзи скінчився тим, що Петті погодилася Жити влітку разом із нею в Міннеаполісі, після чого Елайза знову заспокоїлася і втратила інтерес до фізичних вправ. Більшість того спекотного літа Петті провела наодинці з тарганами у суборендованому будинку в Дінкітауні, жаліючи себе й усвідомлюючи, як мало вона важила для подруги. Вона не могла зрозуміти, чому Елайза так сильно бажала жити разом з нею, якщо збиралася повертатися додому о другій ночі чи взагалі не повертатися. Елайза дійсно, це правда, продовжувала запрошувати Петті, щоб та скуштувала нових наркотиків, чи сходила на нову виставу, чи знайшла когось гарненького, щоб коротати ночі, але Петті тоді відчувала стійку відразу до сексу та тимчасову — до наркотиків і сигаретного диму. Плюс вона працювала тоді на кафедрі фізкультурні її зарплатні ледве вистачало на виплату оренди, але вона відмовлялася слідувати Елайзі та просити батьків про допомогу і тому почувалася все менш нормальною та все більш самотньою.

— Чому ми дружимо? — врешті-решт запитала вона одного вечора, коли Елайза чепурилася перед черговою гулянкою.

— Тому що ти розумна й гарна, — відповіла Елайза. — Люблю тебе більше за всіх у світі.

— Я — спортсменка. Зі мною нудно.

— Ні! Ти — Петті Емерсон, ми живемо разом, і це чудово!

Саме такі були її слова, авторка пам’ятає їх слово в слово.

— Але ми нічого не робимо, — понурилася Петті.

Що б ти хотіла зробити?

— Хотіла б поїхати до батьків хоч на трошки.

— Що? Ти жартуєш? Вони ж тобі не подобаються! Ти залишишся зі мною, тут.

— Але ж тебе ніколи немає вдома.

— Добре, давай проводити більше часу разом.

— Але я не хочу проводити час так, як це зазвичай робиш ти.

— Добре, тоді підемо в кіно. Просто зараз. Що хочеш подивитися? На «Дні жнив»[52] не хочеш?

І так Елайза знову почала тиснути на Петті, але все, що вона робила, — це просто утримувала Петті до кінця літа й переконувалася, що та не втече. Ішов уже третій медовий місяць кіносеансів удвох, білого вина із содовою та рядків з альбомів «Блонді»[53]; тоді ж Петті почула про музиканта Річарда Катца[54].

— Господи, — мрійливо мовила Елайза, — гадаю, я закохалась. Може, час мені вже ставати хорошою дівчинкою. Він такий великий, це ніби на тебе падає нейтронна зірка. Це ніби тебе стирає величезний ластик.

«Величезний ластик» щойно закінчив коледж Макалестера, являв собою суцільне руйнування і сколотив панк-групу, назвавши її «Травматикс», — Елайза була впевнена, що вони стануть відомими на весь світ. Єдиним, що засмучувало її в «ідеальному» Катці, був його вибір друзів. «Він живе із цим занудою та прихвоснем Волтером, — обурювалася вона. — Таким собі пуританином, це просто дивно, я цього не розумію. Спочатку я вирішила, ніби він — менеджер Катца, чи щось таке, але для цього він недостатньо крутий. Виходжу я вранці з кімнати Катца, а там — Волтер: сидить за столом на кухні, з величезною мискою фруктового салату, який сам зробив. Читає газету „Нью-Йорк таймс“ і перше, що питає в мене, — чи не ходила я нещодавно до хорошого театру. Ну, знаєш, вистави ці. Точнісінько як у „Дивній парі“[55]. Потрібно знати Катца, щоб зрозуміти, наскільки це дивно».

З плином часу мало які події виявлялися більш болючими для авторки, аніж близька дружба Волтера та Річарда. Принаймні зовні вони були навіть ще дивнішою парою, аніж самі Петті та Елайза. Якийсь геній, відповідальний за розселення студентів у гуртожитку, поселив разом надзвичайно відповідального сільського хлопця з Міннесоти в одній кімнаті із самозакоханим, досвідченим у нічному житті, ненадійним гітаристом із поганими звичками з містечка Йонкерс, штат Нью-Йорк. Єдиною спільною рисою у них, яку б міг знайти той розподільник, було те, що на їхнє навчання виділяли гроші з федерального бюджету. Волтер був блідим струнким хлопцем, навіть вищим за Петті, але й близько не таким високим, як Річард — останній був шість футів чотири дюйми[56] на зріст, крупної комплекції і мав настільки ж смагляве обличчя, наскільки у Волтера воно було блідим. Річард був неймовірно схожий (і цю схожість часто й потім помічали та висловлювали багато людей, не лише Петті) на лівійського диктатора Муаммара ель-Каддафі. У нього було таке саме темне волосся, засмагле рябе обличчя, така сама усміхнена маска «сильної людини, що отримує задоволення, спостерігаючи за загонами та запусками ракет»[57], а виглядав він років на п’ятнадцять старшим за свого друга. Волтер був схожий на настирливого студента-менеджера, який іноді працює при командах старшокласників, зовсім неспортивного хлопця, який допомагає тренерам, вдягає піджак та краватку на ігри і стоїть поза межами поля з якоюсь папкою. Спортсмени зазвичай терплять таких собі менеджерів, бо останні завжди поглинені чужою грою, а це, здається, було важливою частиною їх дружби з Річардом, бо Річард, дратівливий та збентежений, безвідповідальний у багатьох інших сферах діяльності, до смішного серйозно ставився до своєї музики, а у Волтера було обладнання, необхідне для того, щоб бути справжнім її фанатом. Пізніше, коли Петті познайомилася з ними ближче, вона помітила, що по суті вони були не такі вже й різні: за характером вони були борцями й — хоча кожний по-своєму — хорошими людьми.

Петті зустріла «ластика» одного теплого серпневого недільного ранку, коли повернулася з пробіжки й побачила, що він сидить на дивані у вітальні, яка через його розміри здавалася зовсім маленькою, поки Елайза приймала душ в їх жахливій ванній кімнаті. Він був одягнений у чорну футболку й читав роман у м’якій оправі з великою літерою «V» на обкладинці. Перші його слова до Петті, які він промовив лише тоді, як вона налила собі склянку холодного чаю і, мокра від поту, стала поряд із диваном і