Читати книгу - "На зарослих стежках"

Мені просто не клалося в голову, яким чином я попав на обстеження до психіатричної клініки. Професор Ланґфельдт мав змогу безцеремонно поводитися зі мною як заманеться, а забаганок у нього було достолиха.

Я певен: якби він заздалегідь обміркував усе, що збирався робити, то, мабуть, відмовився б від свого плану. Так, упродовж кількох місяців я уникав говорити про свою дружину та свій шлюб і, здається, мав неабияку рацію. А то чим би це все закінчилося? Невже лишилася б поза увагою хоч одна людина чи життя її родини — включно з професоровим? Як правило, після цього ображеними стають родичі, як правило, за все доводиться розплачуватися дітям, і, зрештою, як правило, існує певна межа, якої виховані люди ніколи не переступають.

На той момент, коли нерви моєї дружини були геть розхитані, професор уже давно переконався, що я не був психічно хворий. Тоді навіщо він доводив мою дружину до нервових зривів? Щоб задовольнити свою цікавість і зганьбити її? Чи, може, професор стоятиме на тому, що без її участі обстеження дало б інший результат? Чи, може, він буде твердити, що без її участі мене, мабуть, визнали б психічно хворим?

Матеріал є. Можливо, колись його візьмуться вивчати.

Мені ще й дотепер здається, що професор діяв безвідповідально. Від самого початку розмови з моєю дружиною він міг би знайти мудріший підхід. А побачивши і почувши, як усе відбувалося, він міг би перекласти подальшу тяжку роботу на когось іншого, цебто на досвідченого лікаря жіночої статі. Йому, напевно, таке й на думку не спало, але, можливо, якийсь тонкий психолог щось запідозрив би у тій дещо надмірній готовності пацієнтки обмовляти у всіх гріхах іншу особу. Професор Ланґфельдт і сам знав, що негоже пхати носа в чиєсь життя і порпатися в інтимних подробицях чужого шлюбу. Він надто суворий і категоричний, у голові в нього повно завчених фраз, і ці фрази належать до певних категорій — і в житті, і в науці.

Мені пригадався один — не такий, як цей — але чимось схожий випадок, що стався в одній із сусідніх країн, де професор не добровільно покинув своє місце, а його звільнили з посади в психіатричній клініці і перевели до іншої.

***

Повернімося до будинку для старих.

Я описую якісь дурниці, просто казна-що. Та хіба може бути інакше? Мене заарештували й помістили в будинок для старих, але якби я сидів у в’язниці, то й тоді не описував би нічого серйознішого, ніж тут, може, навіть щось іще дурніше. Усі арештанти, напевно, описують свої одноманітні буденні події і очікують на свій вирок, бо їм нема чого більше робити. Сільвіо Пеліко[20], сидячи в австрійській в’язниці, писав про маленьке мишеня, яке він усиновив, цебто про своє усиновлене мишеня. Я пишу про щось схоже, оскільки боюся, що могло б статися зі мною, якби я писав про щось інше.

До слова, у нас тут завівся півник, він мав уперше закукурікати. А то було непросто. Той півник іще жодного разу не проявляв своєї чоловічої статі — зі страху, що хтось може це помітити. І ось він якось по-чудернацькому продер горло, пробуючи голос. Потім так само по-чудернацькому продер його ще кілька разів і замовк. Бідака був дуже самотній і боявся давати собі волю. Потім він почув у своєму горлі якісь звуки, це було жахливо — і тієї миті півник закукурікав! Маленькі курочки збіглися подивитися на нього. І що вони побачили? Того, хто не кукурікав. Півник був збентежений і просто собі мовчав, і ніхто не змусив би його зізнатися, що то він кукурікав. А вдень він знов озвався, і більше вже не відсторонювався від того, бо то було даремно, все мало йти своїм плином. О, виявляється, світ безмежний. Далі він кукурікав часто.

Коли він став дорослим півнем, але деяких речей іще не розумів, сталося так, що одного дня він залопотів крилами. Одна курка звела голову й подивилася на нього. Він ще раз залопотів крилами, курка не спускала з нього ока. У її погляді було щось глузливе. Водночас вона присіла, непристойно піддражнюючи його, але цього він не витримав. Півень зненацька накинувся на неї і що було сили вчепився дзьобом їй у гребінь. Закрутилася така веремія, що навсібіч полетіли пух і пір’я. І в тобі, світе, закінчилося щось безмежне.

Пізно ввечері він сів на своєму сідалі спати. Торарін Лучник[21] вирушає в похід, і так далі. Аж тут його хтось схопив у руки, і зробилося темно, і тій темряві не було меж.

***

Іде дощ, але тільки моросить, це мені не дошкуляє, я маю парасоль. Я знаходжу в лісі свою потайну місцину, де бував раніше. Вона зайнята. Невже? Атож, зайнята.

— Мартіне? — питаю я.

— Ну от, ви мене впізнали, — каже він.

Мартін із Клеттрана, що в Гамареї.

Він не змінився з того часу, як ми бачилися. Звичайний, середнього віку, хіба що борода стала довша й підріс чуб. Не в якомусь там лахмітті, а, як і годиться, все на ньому залатано — ніде ані дірочки, черевики він ніс через плече і простував босоніж. Його ноги дуже гарні й чисті, бо сьогодні він ішов по дощу.

Між нами немає ніяких недомовок і фальші, ми давні знайомі, він називає мене то на «ви», то на «ти», він великодушна людина. «Приємно знов тебе побачити!» — кажемо ми обоє, але «Слава Богу, що я застав тебе живим!» — каже лише він.

— Я подумав, що це твоя потайна місцина, тож і зупинився тут. Не ображайся.

— Чого це ти так подумав?

— Бо знайшов ось ці папірці. Хочеш їх забрати?

— Ні. То просто якісь нотатки.

— Мабуть, це пісня, вірш абощо?

— Можливо, але викинь їх та й усе. Ти йдеш з півночі?

— Так, цього разу я йду з півночі. І знов туди вертатимуся.

— Ти й досі мандруєш по всій країні?

— Атож, і хтозна, чи є щось краще за це.

— І молишся Богу?

— О так, Бог милосердний. Навесні, під час польових робіт, я жив на одному хуторі, то благословенне місце, там є орган.

— Тобі щось дали за роботу?

— Ні. Правда, дали мішок картоплі.

— Мішок картоплі?

— А я нічого іншого собі й не бажав. В наші дні отримати мішок