Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

Келен ступив уперед, його череп із блакитними очницями виглядав грізно, але голос був сповнений тепла:
— Ви вільні. Я не змушую нікого йти за мною. Ті, хто хоче повернутися до своїх домів, ідіть із миром. Ті, хто готовий будувати нове королівство, залишайтеся. Ми будемо сильними, разом.

Раби переглянулися, шепочучи між собою. Ельфійська дівчинка, що благала в клітці, підбігла до Келена й обійняла його ногу, її сльози змочували мантія.
— Я залишуся… ти врятував нас, — прошепотіла вона. Її мати кивнула, стискаючи руку гномки поруч. Один за одним усі раби — 43 жінки, 13 чоловіків, 22 дитини — висловили бажання залишитися. Вони хотіли відплатити за порятунок, вірили в мрію Келена.

Келен відчув, як його кістки гудять від тепла, якого він не знав раніше. Це був не гнів, не лють, а спокій — маленький, але справжній. Він указав посохом на землю й промовив: “Porta Arcanum.” Печать телепорту, залишена в бібліотеці, спалахнула, відкриваючи портал, що вів до зали.
— Ідіть крізь портал, — сказав він. — Там безпечно. Мій дім стане вашим, поки ми не збудуємо королівство.

Раби, підтримуючи одне одного, ступили в портал. Діти трималися за руки, жінки несли найменших, чоловіки допомагали слабшим. Келен і Сорен увійшли останніми, тримаючи карти й сувої. У бібліотеці їх зустрів Зарґот, його зменшена постать видавала задоволений рик. Зала наповнилася голосами — плачем, шепотом, навіть слабким сміхом дітей, які побачили безпечне місце. Келен стояв, дивлячись на 78 душ, що довірилися йому. Його очниці світилися блакитним, і він відчув, що його душа, якщо вона в нього була, знайшла невеличкий спокій.

Сорен підійшов, тримаючи карти.
— Мій королю, ці табори — лише початок. Що далі?

Келен стиснув посох, його голос був твердим:
— Ми вивчимо карти. Знайдемо кожен табір. І знищимо рабство, Сорене. Наше королівство починається тут.