Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Катажина помовчала, не знаючи вже, з якого боку розпочати новий наступ.
— Францішеку, то ж якби відразу ті гроші були, то ті військові не полізли б на простий люд. А ти добре подумай, що наша Польща скоро може й пропасти, і будуть твої внуки-правнуки під Москвою жити й по-російськи говорити…
— Та так: чого дурний — бо бідний, а чого бідний — бо дурний… Та ти знаєш, що я життя поклав, щоб Польща на своїх ногах стояла! Я вже з ними й під Гданськом воював — прямо лоб у лоб, і домовлятися пробував… Підлі то є люди, і свою лінію гнуть… І насрати на нас як на народ хотіли… — Старий знервовано заходив по кімнаті. — Так що не дорікай мені, що я не патріот.
— Та знаю я, знаю про це все, та наша мова трохи не про те, Францішеку. Треба допомогти хитнути ситуацію в наш бік, тоді ті, хто ще сумніваються, приєднаються, а армії проти всього польського народу навіть Росія не пошле, та й турки на нашому боці — на два фронти Росія точно не воюватиме. — Косаковська вичікувально дивилася на Потоцького.
Франц Салезій довго зважував і продумував усі ходи.
— Може, ти й маєш рацію… — нарешті подав голос Потоцький, — але то все треба добре, дуже добре обмізкувати. Дивися: лідера нема, дисципліни нема, між собою сваряться — того вже достатньо, щоб завалити все, навіть і рипатися з допомогою не варто. Що там ще є зле? — звернув погляд на Катажину.
— Та війська мало, грошей мало…
— Добре, а як будуть гроші, то чи не зайдуть вони в чиїсь кишені, а не в коні, і на коні, і на люди?
— Ні, я тобі то обіцяю. — Катажина твердим і впевненим поглядом дивилася Францу Салезію у вічі. — А ще дуже бракує артилерії, і через те ми не можемо на рівних протистояти ні козакам, ні росіянам.
Потоцький знову надовго задумався. Він ніколи не робив справ, не прорахованих на кілька ходів наперед.
— Що ще тобі скажу, Катажино… — Франц Салезій примружив очі й схилив голову набік. — Я ніколи не роблю того, з чого мені потім нічого. Ти ж знаєш, і пес задурно не гавкає. Як я буду за Польщу, то й Польща має потім бути за мене. Правильно?
— Звісно, Францішеку, аби нам тільки вийшло.
— Ну, на те гарантії ні тобі, ні мені ніхто дати не може, нехай… Я готовий ризикнути й вділити тобі грошей на порятунок Польщі, та маю дві умови, — вичікувально глянув на співбесідницю. Косаковська ствердно кивнула. — Перша: боронь Боже, щоб ти десь щось колись комусь сказала про ту допомогу. Я знаю Росію й росіян: у разі своєї перемоги вони зітруть на порох тих, хто був супроти них. І друга: я не чуюся вже в достатній силі. Але Станіслав Щенсний має всі права бути королем, та й нікого достойнішого, щоб був на нашім боці, я й не бачу. Обіцяй, що ти подбаєш про те, щоб він був на належній для нашої родини висоті.
— Даю тобі своє шляхетське слово, Францішеку, що наші нащадки славного роду Станіслава Потоцького Ревери гербу Срібної Пиляви будуть процвітати у вільній Польщі, і я стоятиму за твого сина, як за свого, — твердо пообіцяла Катажина Косаковська. — А за умови поліпшення політичної ситуації сприятиму його сходженню на трон. — простягнула руку Потоцькому. Старий ствердно кивнув і потиснув руку — договір набув сили.
У кімнаті Потоцької перед двома дуже поважаними, та зараз просто сильно п’яними жінками перелякано тупцювали двоє ліліпутів. Червона, як обсмалена свиня, Марія Амалія Мнішек чергувала довгі цікаві погляди на них із нападами дикого реготу, а синювато-бліда Анна Ельжбета ніяк не могла вгамувати гикавку. Каролінка всім своїм серденьком відчула щось недобре. Нарешті пані Мнішек штурхнула пані Потоцьку під бік:
— Ну, давай, — і знову зайшлася нестримним реготом.
— Ги-гик… — видала Потоцька, спробувала перехреститися, та якась сила наче наділа кайдани на неї — навіть рука не підносилася. — Роз… роздяг… ги-гик… айтеся… роздягайтеся, — нарешті зуміла вимовити господиня, чим викликала новий напад хтивого сміху у своєї коліжанки.
— Ні-ні, хай один одного роздягають, так цікавіше буде, — втрутилася Марія Амалія.
У куточках вродливих виразних очей Каролінки заблищали сльози.
— О-о-о, а того не треба, — бридливо скривилася пані Мнішек. — Усе має бути кра-си-во, о-о-охо-хо, — і знову почала сміятися.
Анна Ельжбета нарешті зібрала всі сили й виплела непевним язиком:
— Робіть те, що вам сказали… Ви будете… ги-гик, як король і королева, робити при нас консумацію[20]… ги-гик, ту… ну, ту справу…
Карлічек, опустивши очі додолу, незграбними рухами розшнуровував плаття Каролінки, а вона, гасячи тремтіння в куточках губ, прислухáлася до голосів у коридорі: а раптом, раптом коханий Францішек таки відчує, що вона в небезпеці, і врятує її від цієї стидоби… Не йде, не йде… Голі Карлічек і Каролінка стояли з опущеними додолу очима одне навпроти одного.
— Ти дивися, які в неї гарні груди, — коментувала, як у зоопарку, Марія Амалія, а Анна Ельжбета споглядала слуг байдужим нетверезим поглядом. — А прутик-то, гі-гі, у нашого хлопчика нічого, тільки ще не робочий, — безцеремонно продовжувала Мнішек. — Ну, ти, давай, допоможи своєму королеві, і щоб красиво то було, гі-гі-гі…
Карлічек, здавалося, зараз розплачеться.
— Тримайся, — прошепотіла Каролінка й м’якенькими пальчиками почала плавно масажувати його прутень…
Карлічек, попри всю екстремальність ситуації, сприйняв ніжні дотики Каролінки… Скоро він був готовий, та не знав, бідненький, що робити з тією готовністю, як і Каролінка.
— На підлогу давайте, ти — знизу, а ти — зверху… І пхайся в неї, ну, — вимагала в усьому покірності майбутня сваха господині.
Каролінка заплющила очі й подумки просила Господа забрати її звідси чи зробити невидимою. Твердий і наполегливий прутень із болем розривав її сороміцьке місце, формуючи неприємну порожнечу. Та й Карлічеку теж було боляче: він качнувся на коліжанці тричі й застогнав, бо захотів у туалет, — так йому здалося, — і приємна хвиля розслаблення накрила його мозок.
Задоволена Марія Амалія заплескала в долоні.
— Чудово, чудово! Усе майже так, як у людей! Тільки тіла у вас як обрубки… А що то за якийсь болотний запах з’явився?..
Гикавка остаточно замучила її подругу, до того ж Анна Ельжбета не поділяла захвату коліжанки: за голими карликами вона побачила знайомі до болю дві куценькі тіні… Усе попливло в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця галицького Версалю», після закриття браузера.