Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

й навіть знати їх значення. Двоє гравців обирали ролі банкомета й понтера; банкомет тримав банк і метав карти, а понтер робив ставку, витягуючи зі своєї колоди будь-яку карту. Банкомет починав прометувати вже свою колоду карт на дві частини — наліво й направо. Якщо загадана понтером карта лягала наліво від банкомета, то вигравав понтер, якщо направо — то банкомет. І вже була яскрава моментальна ілюстрація того, що є повсякчас у житті, та зазвичай розірване відстанню між людьми: як саме твій успіх стає глибоким нещастям для інших.

Анна Ельжбета з видимим задоволенням спостерігала забави гостей: «Ніби догодила. Матимуть що згадувати». Двоє ліліпутів вправно бігали з тацями між столиками, і горілочка з маленьких келишків розпалювала серйозні пристрасті все більше й більше.

— Посидь, Анно, з нами. — Рум’янець пані Мнішек зрадливо виказував достатню кількість спожитих чарочок. — На що тепер гратимемо, пані Катажино?

— На тисячу — як я виграю, то ви дасте на користь конфедератів тисячу злотих. — патріотка Косаковська відкрито й фінансово потужно підтримувала барських конфедератів.

— Добре, добре, і так даємо, — розпашіла Марія Амалія метала колоду наліво й направо…

— От бачите, пані Катажино, уже є по-вашому. — Тінь незадоволення скривила масні губи товстушки, але Косаковській було начхати: вона визбирувала і кошти, і людей з упертістю Сізіфа, що котить камінь на гору — на святу й велику справу звільнення Речі Посполитої і від короля-тюхтія, і від нав’язливої й принизливої російської опіки…

— Дякую шановному товариству за приємний час, та ще хочу переговорити з Францішеком, — відкланялася Косаковська. Хоч-не-хоч, а партнеркою пані Мнішек у фараоні мусила стати пані Потоцька.

— А на що ж ми з тобою гратимемо, Марисю?

Анна Ельжбета сильно хвилювалася за потенційний відтік кожного злотого, та відмовити в грі не дозволяли гонор і майбутнє родичання.

— Йой, моя злота коліжанко, на що хочеш — мені байдуже. Можемо на бажання, можемо на гроші. Краще на бажання, тільки щось не знаю, чого захотіти…

— Анно, а я зна-а-ю. — У пані Мнішек уже оселився вічно спраглий чорт. — На горілочку, на три келишки, — хитро глянула на компаньйонку.

— Добре, але я буду банкометом, — Анна Ельжбета ще мала вперту надію на те, що й карти, як і всі в її домі, беззаперечно їй підкорятимуться. Та в гру вже включився Великий Болотний Дух і наклав свої невидимі лапи на сухі пальці пані Потоцької.

Вміст уже дев’яти келишків опинився всередині Анни Ельжбети, і запрацювали вони не гальмом, а нормальним-таки засобом вивільнення її ницих слабкостей і бажань із-під опіки святенництва.

— Давай, давай іще, моя дівчино, — грайливо напосідала Марія Амалія, не забуваючи й собі про чарочки з горілочкою.

— Доро… дорога ко… коліжанккк… гик, …ко, — заплітався вже язик у Потоцької, — нумо вже на щось інше ставвв-и-ити… — Утричі менша від партнерки за вагою жінка потребувала перепочинку.

— Добре, — милостиво згодилася пані Мнішек. — А на що ж іще? — Пооглядалася, і тут одночасно до столу на свою біду підкотилися Карлічек і Каролінка з тацями: вони вже засвоїли темп споживання горілки знатною гостею й добре попадали в такт обслуговування. — О-о-о, а я знаю, а я знаю, на що…

Постійно присутня в спідницях Марії Амалії миша, як завжди після чималенької дози алкоголю, кликала її на подвиги. Схилившись до вуха Анни Ельжбети, жінка щось прошепотіла з хитрим виглядом, і захмеліла господиня, махнувши рукою, згідливо кивнула.

— Х-ха, кому Бог добра захцє[17], тому й сука просєнта[18] приведе, — задоволено розсміялася пані Мнішек, бо знову виграла, і її перенасичене нутро отримало нову, ще не бачену розвагу, а Великий Болотний Дух приготувався святкувати свою перемогу.

Катажина Косаковська, сидячи в шкіряному кріслі в кабінеті старого Потоцького, укотре намагалася схилити його до повноцінної й відкритої участі у війні на боці барських конфедератів:

— Францішеку, дай свою армію — твоїх п’ятсот хлопів якби доєдналися до наших, уже би дали хоч одну перемогу над тими перевертнями московськими. А нам так вона потрібна! Хоч одна! Інші б у нас повірили, приєдналися б… — виразними очима з болем дивилася на родича.

Потоцький шумно втягнув повітря, помовчав (довгі роздуми вже давно рвали його на частини), погладив сиві спадисті вуса.

— Ти знаєш, Катажинко, там наші гості грають у шахи. У такій справі теж треба добре продумувати всі ходи наперед, а то можна з голою дупою зостатися, ще й дітям і внукам ніц не оставити.

— Бачиш, Францішеку, от чогось так усі, усі кажуть… Тут у груди себе б’ють — «єстем поляк до скону», а як показати ту любов до Польщі на ділі — то зась, і всі дивляться, всеремось ми чи ні.

— Ну та то, — розвів руками Потоцький, — і не новина, і не дивина. Кожен своє ліпив докупи тяжкою працею багатьох поколінь.

— Ну таки ж можна трошки відірвати, я ж не прошу все-все… Розумієш, Франце, я так довго ту ситуацію спостерігаю й думаю, що ми з тими запродансько-російськими загонами маємо всі шанси впоратися, тільки разом, разом треба навалитися… Ми маємо велику надію на твою допомогу. Я нещодавно продала свої Підгайці на Тарнопіллі — чимала сума вийшла, Богу дякувати, — і всі гроші від тієї угоди віддала нашим повстанцям.

— Ти зрозумій мене правильно, Катажино: є дуже велика різниця між тим, що можеш дати ти, і тим, що можу дати я. — Старий підняв догори вказівний палець і багатозначно помовчав. — Твоє є отут, усе вкупці, ти добре заокруглила свої маєтності, а я трохи не доробив того… А по-друге, де є твоє — усе отут, ближче до нас, а не забувай, де моє… От зараз захотів би я щось продати на тих своїх кресах[19]: чи Умань, чи Могилів, чи Тульчин, чи щось дрібніше — і хто, хто його в мене тепер купить? Може, ти? Чи, може, когось мені нараєш? — Косаковська пригнічено мовчала. — Мовчиш… Бо все воно хоч і моє, та вже й не дуже моє: не бачу я з того вже кілька літ прибутку. Гайдамаки стільки люду мені поперебивали… Поляків, що я туди позвозив, на палі понасаджували… Та не було б того, якби влада до українців краще ставилася. А на Вінниччині, щойно наші ту бучу починали, що, треба було українців і євреїв, як бродячих псів, винищувати від мала до велика? Та ота ненависть тепер на століття піде… Ото якби всі вони живі були, то й копійку нормальну своєю працею б заробляли й на нашу боротьбу віддали б. Ніхто, ніхто в мене тепер