BooksUkraine.com » Сучасна проза » Таємниця галицького Версалю 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

174
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Таємниця галицького Версалю" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: Сучасна проза / Любовні романи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 93
Перейти на сторінку:
угорське вино. Увесь люд Львова напився до срачки, а хто не подужав уже пити, той купався в ньому. Підставляли відра й навіть коней поїли. Ото була забава! — Марія Амалія енергійно змахнула рукою, видавши коротке «А!», що в перекладі означало «Колись було літо-літо, а тепер зима; колись були гулі-гулі, а тепер нема…», і встромила виделку в соковитий шматок поросяти.

Щенсний глянув на батька: історію його невдалого женихання до вдови Сенявської він також знав. Старий Потоцький і бровою не повів: хоча йому було й неприємно, та час уже притупив емоції; удвох із Мнішеком вони стиха обговорювали якісь політичні справи. Щенсний відчував потребу що-небудь сказати, тож вирішив догодити майбутній нареченій.

— Можна я вам покладу… — ковзнув поглядом по столу, — кекса?

Жозефіна скосила свої котячі очі в бік Щенсного й з холодною усмішкою кивнула. Станіслав узяв рукою тістечко й поклав його на тарілку Жозефіні. Дівчина знову звернула до нього ангельський безхмарний погляд.

— Спасибі, пане Щенсний. Колись, може, я прийму з ваших рук усе що завгодно, навіть отруту. Та кекс треба було взяти лопаточкою…

Знайомі почуття від виховних бесід змусили Щенсного почервоніти й запустили ланцюгову реакцію принизливих спогадів і замішання, тож хлопець надовго замовк. «Боже, яка простота… І вона має бути моїм чоловіком… Нічого, переживу… Добре, що він не єдиний чоловік у цьому світі», — подумала Жозефіна, вишуканим жестом підняла бокал і пригубила токайське вино. Зате мамуся, як завжди, усе робила з повною віддачею — по-чоловічому енергійно осушувала келих за келихом. «Та-а-ак… Треба її звідси вже відтягати…» — подумала Анна Ельжбета й встала з-за столу, подаючи тим самим сигнал для решти гостей. Усміхнулася так привітно, як тільки змогла.

— Дороге панство, прошу вас до танців.

Сите й приязне товариство плавно перетекло до танцювальної зали.

— Панно Жозефіно, дозвольте з вами потанцювати, — Щенсний нарешті опанував себе і в парі з красунею Мнішек став до полонезу.

Цей урочистий танець завжди відкривав усі бали й мав іншу, дуже показову назву — «ходзоний», тобто «ходжений». Оркестр упевнено й чисто заграв плавну мелодію — красиві пари неспішно почали свій правильний геометричний рух по периметру зали. Щенсний, повільно виходжуючи біля красуні Жозефіни, раптом зловив себе на думці, що, хоча вона й гарніша від Аделі, та не викликає в нього такого внутрішнього хвилювання, як його партнерка зі сцени, а Жозефіна, начепивши застиглу портретну усмішку, згадувала свого домашнього палкого залицяльника. Погляд молодого Потоцького впав на дуже цікаву юну особу, що граційно походжала в парі з літнім чоловіком, швидше за все, батьком, бо обоє мали дуже подібні красиві й виразні очі. Очі Станіслава й тендітної панночки зустрілися, і Щенсний відчув якийсь внутрішній зойк, що аж віддав болем у сонячному сплетінні; ще один погляд — і дівчина відповіла йому гарною й щирою усмішкою, яку панич так рідко бачив серед свого фальшивого оточення.

Раптом серед танцювальників відбулося якесь пожвавлення: кілька пар молоді пришвидшилися, зі сміхом розпочавши енергійну мазурку — це був сигнал для оркестру, що час змінювати музику. Старші чоловіки й ті, хто добре втоптав за столом, аж ніяк не були здатні до антрашів — високих стрибків у мазурці, під час яких треба було встигнути тричі вдарити ногою об ногу. Тож на паркеті вправлялися лише найкращі, і рівних тут не було Алоїзу Фрідріху Брюлю — зятю Потоцьких, одруженому з Маріанною Клементиною. Енергійний і запальний танець мав хоч мало виконавців, та багато глядачів, які оплесками зустріли танцювальні імпровізації й спритність Алоїза Фрідріха.

— Хто добре танцює, той і добре робить, ги-ги, ту справу, — утаємничено поділилася спостереженням розкута алкоголем Марія Амалія Мнішек із майбутньою свахою.

Анна Ельжбета не мала стільки ліжкового досвіду, як її просунута гостя, щоб підтримати й розвинути тему, тож, прожувавши щелепами щось неозвучене, вирішила змінити гріховне русло думок майбутньої свахи й запросила її та старших гостей до китайської зали. Тут за численними столиками лежали гральні карти, шахи, і обтяжені зайвою магнатською вагою чи віком гості могли без видимих втрат для панського самолюбства компенсувати нездатність до танців. Чинила інтуїтивно чи добре знала ту тонку психологію вродженої людської зверхності Анна Ельжбета, невідомо, та для підвищення панської самооцінки й більшої втіхи між столиками курсували маленькі Каролінка й Карлічек із чарочками горілки на тацях, і гості, звеселяючи дух і тіло, безцеремонно тішилися з маленького зросту прислуги.

Пані Потоцька, пані Мнішек і пані Катажина Косаковська, власниця Станіславова, опинившись за одним столиком, відсунули шахи вбік.

— Пані Катажино, а зіграймо у фараона. — Затуманений мозок добре підігрітої алкоголем Марії Амалії вже ніяк не хотів шахів.

Косаковська зі стриманою усмішкою кивнула. Хоча була вона лише на два роки старша за Анну Ельжбету, та виглядала значно краще від господині: краси рисам вольового обличчя надавала ще доволі пружна й доглянута шкіра, а сивина щойно почала заходити в густе каштанове волосся.

Пані Потоцька, демонструючи гостинність, пішла між столиками, обіймала панство й мило всміхалася, повторюючи завчену заготовку:

— Не хочете зіграти у фараона? Джакомо Казанова, коли гостював у нас, — пауза Анни Ельжбети спеціально залишала час для чергового усвідомлення співрозмовниками великої ваги господарів маєтку, — завжди чомусь вигравав… І сидів він, здається, саме за цим столиком…

Розрахунок спрацьовував: амбітні й заздрісні шляхтичі, розпаливши свою уяву, підживляли її вогонь алкоголем і бралися за карти — ловити примарний фарт за тендітний хвостик… Якби якийсь художник мав сумніви, як виглядають грішники в пеклі, чим вони там займаються і які емоції виписані на їхніх обличчях, то кращої картини, аніж та, що швидко постала серед того поважного товариства, він не побачив би більше ніде: розпашіле панство, ігноруючи будь-які правила етикету й моралі, азартно, з типовими вигуками «курва мать» і «до сраки» реагувало на вибрики теорії ймовірностей із результатом «п’ятдесят на п’ятдесят». Ставили на кін видобуті із сумочок гроші та зняті з ший, вух і пальців прикраси, загадували різні бажання, зокрема на роздягання, і тут же їх привселюдно виконували. Прислуга відчинила вікна, і жвавий шум линув далеко за межі галицького Версалю, ідучи до Бугу й даючи коло води добре відлуння. Великий Болотний Дух прокинувся й підняв свою примарну пащеку — відчув аромат багатої поживи й з молочним вогким туманом почав плавно протікати всередину палацу…

Більш простого варіанта гри в карти, аніж фараон (фаро, чи штосе) не існувало, напевно, за всю історію людства, та й грою це було важко назвати, бо не треба було не те що вміти щось робити з картами, а

1 ... 21 22 23 ... 93
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця галицького Версалю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця галицького Версалю"