Читати книгу - "Скандинавська міфологія"

— Треба глянути.

Головна зала будинку простягалася далеко вглиб.

— Там далі можуть бути звірі або чудовиська, — сказав Тор. — Пропоную розташуватися біля входу.

Так і зробили. Будинок мав саме такий вигляд, як його описав Локі, — величезна будівля з одним приміщенням, а до нього була прилаштована довга кімната. Вони розклали багаття біля входу і поспали десь із годину, перш ніж їх розбудив якийсь шум.

— Що це? — запитав Тьяльві.

— Може землетрус? — припустив Тор. Землю під ними трясло. Щось заревло. Це могли бути вулкан чи обвал великих каменюк, або ж ревіння сотні розлючених ведмедів.

— Не думаю, — відповів Локі. — Давайте перейдемо в бічну кімнату. Так, про всяк випадок.

Локі та Тьяльві лягли спати у бічній кімнаті, а гуркіт і ревіння не припинялись до світанку. Тор цілу ніч чатував біля дверей будинку, не випускаючи з рук молот. Він був роздратований і бажав тільки одного — знайти і знешкодити те, що гуркотіло й трясло землю. Як тільки почало розвиднюватись, Тор, не будячи своїх супутників, рушив до лісу в пошуках джерела звуку.

Наблизившись до нього, він зрозумів, що звуків було кілька і вони мали певну послідовність. Спочатку лунав розкотистий рокіт, потім гудіння, а за ним ніби приглушений свист — такий нестерпний, що кожного разу, як Тор його чув, у нього боліла голова і зводило зуби.

Діставшись вершини пагорба, Тор поглянув униз.

Розпроставшись, у долині внизу лежав найбільший чоловік, якого Тор бачив у житті. Його волосся й борода були чорніші за вугілля, а шкіра світилась, мов засніжене поле. Велетень лежав, заплющивши очі, й рівномірно хропів: це й були рокіт, гудіння і свист, які чув Тор. Щоразу, коли велетень хропів, здригалася земля — саме це тремтіння вони відчували вночі. Він був таким великим, що громовержець поряд із ним скидався на жука чи мураху.

Тор сягнув по свій пояс сили Мегінгйорд і затягнув пасок тугіше, подвоївши собі силу, щоб неодмінно подужати навіть найбільших гігантів.

Раптом велетень розплющив перед Тором очі — вони були пронизливі й блакитно-крижані. Утім, на перший погляд, гігант не становив загрози.

— Вітаю! — гукнув Тор.

— Доброго ранку! — гукнув у відповідь чорноволосий гігант голосом, подібним до звуку лавини. — Мене звуть Скрімір, що означає «здоровань». Це, звісно, кумедно, що мене, такого дрібного хлопця, назвали Здорованем, але що є, те є. Так, а де моя рукавиця? Минулої ночі їх у мене було дві, але одну я кудись поклав. — Він підняв руки: на його правиці висіла величезна шкіряна рукавиця. Друга рука була без рукавиці. — А! Ось де вона.

Він нахилився до дальньої сторони пагорба, на який видерся Тор, і підняв те, що, схоже, мало бути другою рукавицею.

— Дивно. Всередині щось є, — сказав гігант і струснув її. Тор впізнав у рукавиці місце їхнього вчорашнього нічлігу якраз тоді, коли Тьяльві й Локі вивалились з отвору під руку і гепнулись у сніг.

Скрімір натягнув ліву рукавицю і радісно поглянув на свої руки.

— Можемо мандрувати разом, — запропонував він. — Якщо ви не проти.

Тор поглянув на Локі, Локі — на Тора, а тоді вони обидва подивилися на молодого Тьяльві, який стенув плечима. «Я не відставатиму», — сказав він, переконаний у своїй швидкості.

— Гаразд, — прокричав Тор.

Вони поснідали разом із гігантом: він витяг зі своєї торби з провіантом цілих корів і овець і, хрумкаючи, їх згриз; трійко супутників їли з меншим апетитом. Коли всі попоїли, Скрімір мовив:

— Давайте я понесу ваші харчі у своїй торбі. Вам так менше нести, а вечеряти сьогодні ми однак будемо разом.

Він зібрав їхню їжу в свою торбу, затягнув шнурки й поспішив на схід.

Тор і Локі бігли за гігантом невтомною ходою богів. Тьяльві біг швидше за будь-яку людину, та навіть йому за кілька годин стало важко витримувати темп; іноді здавалось, ніби велетень був всього лиш іще однією горою десь вдалині, а його голова губилась серед хмар.

Вони наздогнали Скріміра, коли настав вечір. Він знайшов для них привал під високим старим дубом і прилаштувався неподалік, підперши голову величезною брилою.

— Я не голодний, — сказав він їм. — Не хвилюйтесь за мене. Хочу рано лягти спати. Ваш провіант у моїй торбі, біля дерева. Добраніч.

Він захропів. Коли дерева затряслися від знайомих рокоту, гудіння й свисту, Тьяльві заліз на торбу з харчами, й невдовзі гукнув до Тора й Локі:

— Я не можу розв’язати торбу. Шнурки затягнуті надто туго. Таке враження, ніби їх зробили із заліза.

— Я можу гнути залізо, — сказав Тор, вистрибнув на верх торби з харчами й почав тягнути за шнурки.

— Ну, що? — запитав Локі.

Тор сопів і тягнув, тягнув і сопів. Згодом він стенув плечима.

— Не думаю, що ми сьогодні повечеряємо, — сказав він. — Хіба що цей чортів гігант сам розв’яже шнурки на своїй торбі.

Тор поглянув на велетня. Поглянув на свій молот Мйольнір. А тоді зліз із торби і видерся на голову сплячого Скріміра. Підняв молот і лупонув ним у Скрімірове чоло.

Скрімір сонно розплющив одне око.

— Здається, мене розбудив листочок, який впав на голову, — сказав він. — Ви вже скінчили їсти? Хочеться спати? Не дивно, якщо так, — день був важкий. — І велетень перекинувся на другий бік, заплющив очі й знову захропів.

Локі та Тьяльві вдалося задрімати, незважаючи на шум, а от Тор заснути не міг. Він був злий і голодний, до того ж не довіряв цьому гігантові з диких східних країв. Опівночі він все ще хотів їсти, а хропіння його дістало до печінок. Тор знову вибрався на голову гіганта і вмостився поміж його брів.

Він поплював на руки, поправив пояс сили й підняв над головою Мйольнір. А тоді замахнувся й врізав, що мав сили. Тор був певен, що головка молота увійшла прямо у Скрімірове чоло.

У темряві колір гігантових очей не можна було роздивитись, але вони розплющились.

— Ой, — зронив здоровань. — Тор? Це ти там? Здається, щойно з дерева мені на голову впав жолудь. Котра зараз година?

— Вже північ, — відповів Тор.

— Що ж, тоді побачимося вранці. — Й від хропіння велетня здригнулася земля і затремтіли верхівки дерев.

Вже світало, але ще не зовсім розвиднілось, коли Тор, ще зліший, ніж досі, бо був голодний і не поспав, вирішив нанести останній удар, який мав заглушити хропіння назавжди. Цього разу він прицілився в гігантову скроню і бахнув Скріміра з усіх своїх сил. Світ ще не бачив такого удару.