Читати книгу - "Оповідь Служниці"

Отже, я просто лежу і змальовую у своїй уяві балдахін над головою. Згадую пораду, яку королева Вікторія дала доньці: «Заплющ очі й думай про Англію». Та ж тут не Англія. Хоч би він поквапився.

Можливо, я безумна, і це якась нова терапія.

Хотілося б, щоб це було правдою, тоді я могла б вилікуватися, і всього цього не стало б.

Серена Джой стискає мою долоню так, наче це їбуть її, а не мене, наче їй чи то приємно, чи то боляче, а Командор їбеться у звичному ритмі маршу, дві чверті, удар, удар, наче з крана скрапує. Його захопили думки, наче чоловіка, який наспівує собі під ніс у душі, не усвідомлюючи свого мугикання. Наче чоловік, який думає про зовсім інші речі. Наче він зараз не тут, чекає, доки кінчить, нетерпляче постукуючи пальцями по столу. Але хіба ж це не загальна мрія — дві жінки в одному ліжку? Раніше саме так казали. Це збуджує, казали вони.

Те, що відбувається у цій кімнаті, під сріблястим балдахіном Серени Джой, не збуджує нікого. Це не має нічого спільного із пристрастю, чи коханням, чи романтикою, чи будь-яким іншим явищем із тих, якими ми звикли лоскотати свою уяву. Це не має нічого спільного із сексуальною жагою, принаймні для мене. І точно вже не для Серени. Збудження та оргазм уже не вважаються обов’язковими, це хіба що симптом фривольності, наче джазові підв’язки чи мушки: щось поверхневе, щоб відволікати поверхневих. Застаріле. Нині здається дивним, що колись жінки стільки часу й енергії витрачали на те, щоб читати про такі речі, думати про них, хвилюватися через них, писати про них. Вони ж такі очевидно розважальні.

Це не розвага навіть для Командора. Це серйозна справа. Командор теж виконує свій обов’язок.

Якби я могла хоч трішечки розплющити очі, то побачила б його, це не-неприємне обличчя, яке нависає над моїм тулубом, можливо, кілька пасм срібного волосся, що падає на чоло. Він зосереджений на своїй внутрішній подорожі, на тому місці, до котрого він так поспішає, яке віддаляється з тією ж швидкістю, з якою він наближається. Я побачила б його розплющені очі.

Якби він мав кращий вигляд, чи подобалося б це мені більше?

Принаймні він кращий за попереднього — той смердів, наче церковна роздягальня під час дощу, наче рот, коли в зубах починає колупатися дантист, наче ніздря.

Командор натомість пахне кульками від молі, чи це якась каральна форма лосьйону після гоління? Для чого йому носити цю дурнувату форму? Та чи мені сподобалося б його біле стьобане сире тіло?

Нам заборонено цілуватися. Тож це ще можна стерпіти.

Відсторонюєшся. Описуєш.

Він нарешті кінчає, зі здавленим стогоном полегшення — Серена Джой, яка затримувала подих, видихнула. Командор, який спирався на лікті, подалі від наших сполучених тіл, не дозволяє собі поринути в нас. Він мить відпочиває, відсторонюється від нас, відступає, застібається. Киває, тоді розвертається і йде з кімнати, з перебільшеною турботою зачиняє за собою двері, наче ми обидві — його матір, яка нездужає. Є в цьому щось дуже смішне, та сміятися я не наважуюся.

Серена Джой відпускає мої руки.

— Тепер можеш устати, — каже вона. — Уставай і йди звідси.

Вона мала б дати мені відпочити десять хвилин, поклавши ноги на подушку, щоб збільшити шанси. Для неї то мав би бути час мовчазної медитації, однак вона не в настрої. У її голосі є презирство, наче дотик моєї плоті заражає її, забруднює. Я виплутуюся з її тіла, устаю; сік Командора стікає по моїх ногах. Перш ніж відвернутися, я бачу, як вона розправляє свою блакитну спідницю, стискає ноги й далі лежить на ліжку, витріщаючись на балдахін, напружена й пряма, наче статуя.

Кому з нас гірше: їй чи мені?

Розділ 17

Ось що я роблю, повернувшись до своєї кімнати.

Я знімаю одяг і вдягаю нічну сорочку.

Шукаю шматочок масла у своєму черевику, там, куди я його сховала після вечері. У шафі було надто тепло, тож масло майже рідке. Більшість увібралась у паперову серветку, у яку воно було загорнуте. Тепер мій черевик буде в маслі. Не вперше, бо, коли подають масло чи маргарин, я ховаю собі трішки в такий спосіб. З підкладки масло завтра можна забрати серветкою чи туалетним папером.

Втираю масло в обличчя, у шкіру на руках. Нині вже немає крему для рук чи обличчя — не для нас. Такі речі вважаються марнославством. Ми ємності, важливе лише те, що всередині наших тіл. Зовнішня частина може стати жорсткою, зморщеною, наче шкаралупа горіха, їм байдуже. Ця відсутність крему для рук — рішення Дружин. Вони не хочуть, щоб ми були привабливими. Для них усе й так досить погано.

Масло — трюк, якого я навчилась у Центрі Рахілі та Леї. Ми називали його Червоним Центром, адже в ньому було стільки червоного кольору. Попередниця з цієї кімнати, моя подруга з веснянками та добрим сміхом, напевно, теж це робила з маслом. Ми всі це робимо.

Поки ми змащуємо шкіру маслом, щоб вона лишалася м’якою, можемо вірити, що одного дня виберемося, що нас колись торкатимуться знову з любов’ю чи бажанням. У нас будуть власні церемонії, приватні.

Масло жирне, прогіркле, я смердітиму старим сиром, але воно принаймні органічне, як раніше казали.

Ось до чого ми опустилися.

Намащена, я лежу на своєму вузькому ліжку, пласкому, наче тост. Мені не спиться. У напівтемряві я витріщаюсь на сліпе око в центрі стелі, а воно витріщається на мене у відповідь, хоча й бачити не може. Вітру немає, білі фіранки, наче марлеві бинти, м’яко висять, мерехтять у відблисках прожекторів, які освітлюють цей дім уночі. Чи це місяць?

Я відгортаю простирадло, тихо та обережно зводжуся на босі ноги, у нічній сорочці підходжу до вікна, наче дитина. Я хочу подивитися. Місяць на грудях свіжого снігу[25]. Небо чисте, через прожектори важко розрізнити, але так: місяць справді пливе у тьмяному небі, новий, бажаний місяць, шмат старовинного каменю, божество, підморгування. Місяць — камінь, небо повне смертельного залізяччя, але, Господи, як же красиво.

Я так хочу, щоб тут був Люк. Хочу, щоб