Читати книгу - "Азазель"

за ніщо, але щось вона в мені угледіла. На мою біду! Знаєш, я радий, що вона поїхала, їй-богу. Іншим разом думав — убити її, відьму. Задушу власними руками, щоб не мучила. І вона це добре відчувала. О, брате, вона розумна! Я їй тим і дорогий був, що вона зі мною, мов з вогнем, гралася — то роздмухає, то задме, та ще весь час пам'ятає, що пожежа може спалахнути, й тоді їй голови не зносити. А інакше навіщо я їй?

Ераст Петрович із заздрістю подумав, що красеня Іполита, відчайдушну голову, дуже навіть є за що покохати й без усякої пожежі. Такому молодцеві, певно, від жінок відбою нема. І як тільки людям отаке щастя випадає? Одначе це міркування справи не стосувалось. Запитувати треба було про справу.

— Хто вона, звідки?

— Не знаю. Вона про себе не любить розводитися. Знаю тільки, що росла десь за кордоном. Здається, в Швейцарії, в якомусь пансіоні.

— А де вона зараз? — запитав Ераст Петрович, втім, не дуже розраховуючи на удачу.

Одначе Зуров явно зволікав із відповіддю, й у Фандоріна всередині все завмерло.

— Що, так притисло? — похмуро поцікавився граф, і короткочасна недобра гримаса спотворила його красиве, примхливе лице.

— Так!

— Якщо метелика до свічки тягне, все одно згорить…

Іполит понишпорив на столі серед карточних колод, м'ятих хусток і магазинних рахунків.

— Де він, чорт? А, згадав. — Він відчинив японську лакову скриньку з перламутровим метеликом на кришці. — Тримай. Міською поштою прийшов.

Ераст Петрович із тремтінням у пальцях взяв вузький конверт, на якому навскісним, стрімким почерком було написано:

«Його ясновельможності графу Іполитові Зурову, Яково-Апостольський провулок, власний будинок».

Судячи із штемпеля, листа було відправлено 16 травня — того дня, коли зникла Біжецька.

Всередині виявилася коротка, без підпису записка по-французьки:

«Змушена виїхати не попрощавшись. Пиши в Лондон, Gray Street, готель «Winter Queen», для Ms. Olsen. Чекаю. І не смій мене забувати».

— А я посмію, — в запалі погрозив Іполит, та негайно знітився. — В усякому випадку, спробую… Бери, Еразме. Роби з цим що хочеш… Ти куди?

— Піду, — сказав Фандорін, ховаючи конверта до кишені. — Поспішати треба.

— Ну-ну, — з жалем покивав граф. — Давай, лети на вогонь. Твоє життя, не моє.

У дворі Ераста Петровича наздогнав Жан із якимось вузлом у руці.

— Ось, добродію, забули.

— Що це? — досадливо оглянувся Фандорін, який поспішав.

— Жартуєте? Ваш виграш. Їх сіятельство веліли безпремінно наздогнати і вручити.

* * *

Ерасту Петровичу снився чудний сон. Він сидів у класній кімнаті за партою, у своїй Губернській гімназії. Такі сни, зазвичай тривожні й неприємні, снилися йому доволі часто — ніби він знову гімназист і «плаває» біля дошки на уроці фізики чи алгебри, але цього разу було не просто тоскно, а по-справжньому страшно. Фандорін ніяк не міг зрозуміти причини цього страху. Він був не біля дошки, а за партою, навколо сиділи однокласники: Іван Францович, Ахтирцев, якийсь пригожий молодець із високим блідим чолом і зухвалими карими очима (про нього Ераст Петрович знав, що це Кокорін), дві гімназистки у білих фартухах і ще хтось, повернутий спиною. Повернутого Фандорін боявся і старався на нього не дивитись, а все вигинав шию, щоб краще розгледіти дівчаток — одну чорненьку, одну світленьку. Вони сиділи за партою, старанно склавши перед собою тонкі руки. Одна виявилась Амалією, інша Лізонькою. Перша палко поглянула чорними очищами й показала язика, зате друга сором'язливо всміхнулася й опустила пухнасті вії. Тут Ераст Петрович побачив, що біля дошки стоїть леді Естер з указкою в руці, й усе стало зрозумілим: це найновіша англійська метода виховання, за якою хлопчиків і дівчаток навчають разом. І дуже навіть добре. Ніби підслухавши його думки, леді Естер сумно всміхнулась і сказала: «Це не спільне навчання, це мій клас сиріток. Ви всі сирітки, і я мушу вивести вас на шлях». «Дозвольте, міледі, — здивувався Фандорін, — мені, одначе, достеменно відомо, що Лізонька не сирота, а дочка дійсного таємного радника». «Ах, my sweet boy[23], — іще сумніше всміхнулася міледі. — Вона невинна жертва, а це все одно що сирітка». Страшний, що сидів попереду, повільно повернувся і, дивлячись упритул білястими, прозорими очима, зашепотів: «Я, Азазель, теж сирота. — Змовницьки підморгнув і, остаточно розперезавшись, сказав голосом Івана Францовича: — Й тому, мій юний друже, мені доведеться вас убити, про що я щиро жалкую… Гей, Фандорін, не сидіть як статуя. Фандорін!»

— Фандорін! — Хтось тряс змученого кошмаром Ераста Петровича за плече. — Та прокидайтеся, ранок уже!

Він стрепенувся, підскочив, завертів головою. Виявляється, спав у кабінеті шефа, зморило прямо за столом. У вікно крізь розсунуті штори лилося радісне вранішнє світло, а поряд стояв Іван Францович, чомусь одягнений міщанином: у картузі з матерчаним козирком, каптані в складочку й заляпаних грязюкою чоботях гармошкою.

— Що, зімліли, не дочекалися? — весело запитав шеф. — Пардон за маскарад, довелося тут уночі відлучитися в нагальній справі. Та вмийтеся ви, досить очима кліпати. Марш-марш!

Поки Фандорін ходив умиватися, йому згадалися події минулої ночі, згадалось, як він стрімголов мчав од будинку Іполита, як ускочив у дрожки до сонного ванька й велів гнати на М'ясницьку. Так не терпілося розповісти шефу про удачу, а Бриллінга на місці не виявилось. Ераст Петрович спершу зробив певну спішну справу, потім сів у кабінеті чекати, та й не помітив, як поринув у сон.

Коли він повернувся до кабінету, Іван Францович уже переодягся у світлу піджачну пару й пив чай із лимоном. Іще одна склянка в срібному підскляннику парувала напроти, на таці лежали бублики й сайки.

— Поснідаємо, — запропонував шеф, — а заразом і поговоримо. Ваші нічні пригоди мені загалом відомі, та є запитання.

— Звідки відомі? — засмутився Ераст Петрович, який передчував задоволення від розповіді й, чесно кажучи, мав намір опустити деякі деталі.

— У Зурова був мій агент. Я вже з годину як повернувся, та вас будити було жаль. Сидів, читав звіт. Захоплююче читання, навіть переодягтися не встиг.

Він поплескав рукою по дрібно списаних аркушах.

— Тямущий агент, але страшенно кучеряво пише. Уявляє себе літературним талантом, до газеток пише під псевдонімом «Maximus Зіркий», мріє про кар'єру цензора. Ось послухайте-но, вам цікаво буде. Де це… Ага, ось.

«Опис об'єкта. Ім'я — Еразм фон Дорн чи фон Дорен (визначено на слух). Вік — не більше ніж літ двадцяти. Словесний портрет: зріст двох аршинів восьми вершків; статура худорлява; волосся чорне пряме; бороди й вусів нема й не схоже, щоб