Читати книгу - "Бог завжди подорожує інкогніто"

Вона кілька секунд дивилася на мене. Я раніше не помічав, яка вона красива. Світло-русяве волосся, зібране на потилиці, відтуляло дуже тонку, дуже жіночну шию. М’який, але відвертий погляд розумних блакитних очей. У ній було багато грації.

— От тільки я дедалі більше пересвідчуюся в тому, що Ларше, Дункер та решта членів правління дуже просто ухвалюють рішення, які не слугують інтересам підприємства…

— Чому ж так?

— Вони ухвалюють рішення, керуючись фінансовим ринком, тобто біржею.

— Не розумію, що це міняє: це також інтерес наших акціонерів — аби компанія добре функціонувала.

— Ні, це залежить від…

— Від чого?

— Від мотивації акціонерів. Знаєш, у нас серед акціонерів є всі, хто хочеш: незначні міноритарії, банки, інвестиційні фонди…

— І що?

— Гадаєш, більшість із них зацікавлена в стабільному й гармонійному розвитку компанії? Для них важлива одна річ, точніше, дві: щоб курс акцій зростав і щоб дивіденди виплачували щорічно.

— Тут немає нічого дивного… Це принцип капіталізму: ті, хто беруть на себе фінансові ризики, інвестуючи в компанію, потім отримують дивіденди, якщо все спрацює. Це є їхня винагорода за ризик, завдяки якому підприємство може розвиватися. А акції, знаєш, ростуть, якщо компанія успішно розвивається, бо тоді ризик знижується — і буде багато тих, хто бажає долучитися. Стосовно дивідендів — то їх беруть із прибутку і розподіляють між акціонерами. Аби були дивіденди, треба, щоб компанія працювала стабільно.

— У теорії — так. А на практиці система геть збочена. Тепер акціонери рідко коли переймаються довгостроковим розвитком компанії. Насправді, здебільшого вони й не знають, що відбувається. Вони або хочуть перепродавати акції, коли ті достатньо здорожчають, або тримати достатньо акцій, щоб впливати на ухвалення рішень у компанії, і, повір мені, зовсім не для послідовного розвитку, а для збільшення виплати дивідендів протягом кількох років, поки вони лишаються тримачами акцій, навіть якщо через це брак коштів на розвиток призведе до катастрофи.

— То ти думаєш, що Дункер і його поплічники грають у цю гру, грають на користь акціонерів і на шкоду компанії?

— Так.

— Але ж Дункер створив цей корабель. Це його компанія. Не уявляю, чому він пристає на те, що руйнує його дітище.

— Це вже не його корабель. Він вивів його на біржу і відтоді тримає всього 8 % капіталу. Це фактично продана компанія.

— Але ж він лишається головуючим. Принаймні це йому подобається…

Аліса скривилася.

— Він не сентиментальний, як ти сам знаєш. Ні, я думаю, що його метод управління узгоджений між ним і двома найбільшими акціонерами, які вклалися в капітал компанії в момент виходу на біржу.

Артюс приніс качку, від якої розходився чудовий аромат, і пішов обслуговувати інших постійних відвідувачів.

— Пані графине, я до ваших послуг!

— Артюсе, друже мій, — сказала пані, — у моєму генеалогічному дереві є лише селяни, робітники, обслуга… Зрештою, дворянство було скасоване 1790 року…

— Але 2003 року Артюс його відновив!

Качка в білому вині мала неперевершений смак. Така страва була здатна утримати на французькій землі будь-якого американця, бодай ультранаціоналістичного консерватора — будь-хто забув би про батьківщину, щойно поклавши до рота шматок такої смакоти.

— Ти знав Тонеро? — спитала Аліса в перерві між шматками.

— Це той, що звільнився майже тоді, коли я прийшов?

— Так. Він був одним із найкращих, сильний гравець, видатний маркетолог. Він знав собі ціну й намагався обговорити підвищення зарплати.

— Наскільки я пам’ятаю, йому відмовили.

— Так. Але він не здався. Він підготував дані, щоб довести їм, що, в разі відмови, його звільнення коштуватиме більше, ніж підвищення. Він порахував вартість винайму людини замість нього, навчання, час, який їй оплатять, хоча ефективність іще буде нульовою і т. д. Насправді було очевидно, що дешевше збільшити зарплату Тонеро, ніж дозволити йому піти. Однак вони його звільнили. Знаєш чому?

— Суто із самолюбства? Аби не змінювати рішення?

— Навіть не це. Вони йому холодно пояснили, що, якщо вони підвищать цифри зарплат, це відразу ж буде видно в прогнозах, і ціни на акції зреагують негативно. А основні витрати на іншу людину підуть по рахунках «Винагороди» та «Навчання», на які біржа не так різко реагує.

— Якісь дурниці.

— Така сама дурня в підрозділі навчання. Раніше тренування стажерів закінчували о 18:00. Зараз уже о 17:00 нема нікого.

— Чому?

— Тобі озвучити причину, як для клієнта, чи причину, продиктовану бізнесом?

— Кажи вже.

— Усе чітко продумано в методиці викладання, пане клієнте. Наші дослідження показали, що, трохи зменшивши час на навчання, ми лишаємо час на інтеграцію та практику стажера…

— А насправді?

— Тренер о 17:05 сідає на телефон продзвонювати нових клієнтів. Розумієш, о 18:00 телефонувати вже пізно…

Я ковтнув вина.

— До речі, щодо недобросовісних практик. Я зовсім випадково дізнався, що один із наших колег викрив кандидата перед його компанією, розповівши, що той збирається звільнятися…

— А ти хіба не в курсі?

— Ти про що?

— Тебе того дня не було. Дункер запросив до себе на щотижневу зустріч. Він натякнув, що це чудова річ — так чинити.

— Жартуєш?

— Зовсім ні.

— Марк Дункер, наш президент, спонукає консультантів… до таких гидких учинків?

— Він явно не говорив так чинити, але дав це зрозуміти.

Я дивився у вікно. Небо сіріло, починав накрапати дощ.

— Та оскільки ми тут виливаємо одне одному душу, мушу сказати, що це дуже гнітюче. Мені треба вірити в те, що я роблю, заради чого встаю зранку. Мені треба відчувати, що моя праця для чогось потрібна, навіть якщо безпосередньо чогось великого не стосується. Щонайменше, мені треба відчувати задоволення від добре виконаної роботи. Але якщо треба робити нісенітниці лише з метою збагатити акціонерів, які геть не цікавляться підприємством, — це ні до чого не приведе. Мені треба, щоб моя робота мала сенс.

— Алане, ти ідеаліст.

— Так, безперечно.

— Чудово, але ти помилився епохою. Ми живемо серед циніків, і, щоб вижити, треба ставати циніком самому.

— Я… не погоджуюся. Я не хочу переймати такий світогляд. Інакше все, що ми робимо, не має сенсу. Я не можу погодитися, що моє життя тягтиметься на роботі лише з метою заробити на поїсти-поспати-порозважатися. Це позбавлено будь якої мети.

— Ну що, качечки мої добрі? — запитав Артюс, заглядаючи в наші тарілки, упевнений в успіху своєї страви.

— Забороняю так фамільярно зі мною розмовляти, — відповіла Аліса, удаючи обурення.

Він пішов собі, сміючись.

— Мені треба робити дещо, що іде на користь іншим, навіть якщо глобально нічого не зміниться, — вів далі я. Я хочу лягати спати ввечері й усвідомлювати,