Читати книгу - "Забуття"

— З усією повагою, Василю Миколайовичу, але я не плекаю чорних ставів. Як маю що казати, кажу, як ні — мовчу. Як є чого, радію, а коли надходить біда — страждаю. Я не ховаюся. Бог не вділив нам із жінкою родинного щастя. В наступнім році, напевно, розлучуся, щоб не мучити ні її, ні себе. То не чорний став у мене в душі, а чорна діра. Треба буде з нею якось жити далі.

У травні після майже піврічного побуту Липинський нарешті вибрався із Закопаного. Плеврит, як і обіцяв доктор Вільчинський, повністю залікувався, тож пацієнт рвався до бою, ареною якого тепер мав стати Київ. Окрім лектури для селян, Липинський вигадав собі видавати польськомовний журнал, щоби з його допомогою навертати до українства багатих місцевих поляків. Спершу він подався до Кракова, де хотів залагодити переїзд, але на порозі квартири Шумінських його чекала несподіванка — дружина зі складеними речами.

— Їду з тобою до Києва, — рішуче заявила вона, і Липинський ще довго не міг повірити несподіваному щастю.

Доманицький теж залишив Закопане і наступне літо провів у Криворівні, де мешкали його друзі. «Живу натуральним життям, — писав він з українських Карпат Липинському в Київ, — умиваюся в потоці, сплю на сіні, п’ю молоко від корови, вдень лежу на траві — краса».

«Пильнуйте за собою, — відповів Липинський, — щоб коло берега, не кажу потонути, але щоб води не набрати». І додав: «Мене доля почала троха жалувати. Чуюся в силі працювати над нашою спільною справою. Скажу довірочно — жінка моя чекає дитину, слабує часто, але ми дуже раді. Родити поїдемо до Кракова, бо жінка не довіряє київським лікарям».

«Історія України», що нею так пишався Доманицький, справді мала шалений успіх. Єдиний, кому цей успіх не сподобався, був професор Михайло Грушевський, метр української історіографії, її цар і бог. У львівському «Літературно-Науковому Вітснику» він опублікував нищівну критику, а потім, щоб упевнитися, що Доманицький її прочитає, приніс копію рецензії на їхню особисту зустріч у Львові і «забув» на столі. Розпочалася серія публічних звинувачень і скандалів, які тільки погіршили стан Доманицького. Швидка звістка про його смерть на французькому курорті Аркашон нікого не здивувала.

Тоді київська громада знову зібрала гроші, всього 900 рублів, щоб доправити тіло з-за кордону. Поліція, побоюючись антиурядових демонстрацій, заборонила ховати знаменитого висланця в Києві. Похорон відбувся пізньої осені у рідному селі Доманицького на Звенигородщині. З Києва прибула скромна делегація — сім душ, привезли з собою двадцять вінків. Один — від Липинського, який не міг бути присутнім, бо лежав хворий.

Того дня йшов сніг з дощем. Видавець «Ради» Євген Чикаленко виголосив перед натовпом селян сердечну промову, назвавши Доманицького чистою і святою людиною (не дивно, що помер у віці Христа), а втрату — непомірною для народу, «який має так багато мільйонів і так мало людей».

— Туберкульоз і російське самодержавіє — наші найбільші вороги, які помагають одне одному, як можуть.

Вже тоді Чикаленко задумався над ідеєю придбати на південному березі Криму невеличку віллу, щоб слабосилі українські письменники, замість мерти по закордонах, могли поправляти на ній своє здоров’я. Для цього треба було вкотре перезакласти якийсь із власних маєтків і сподіватися на добрі врожаї, щоб мати змогу повіддавати борги.

Леся Требинська також не приїхала на похорон: вона щойно одружилася і з молодим чоловіком відбувала весільну подорож південною Італією. Як Доманицький і бажав, вона не стала свідком його смерті. Чорний став залишився ніким не бачений, ніким не торкнутий. Хіба що у «Літературно-Науковому Вістнику» за 1900 рік, у книзі третій, на сторінці 232, можна знайти один бадьорий віршик, сповнений оптимізму і зухвалої віри в людський поступ. Віршик присвячувався «Лесі Т-ій, людині XX-го віку» і закінчувався рядками:

І той місячний світ,

Що з дитячих ще літ

           У вікні нам засліплював очи, —

Ми піїтам дамо,

А самі утнемо

           Ліхтарі електричні для ночи.

І підпис: В. Дом.

X

2009

Королева плісняви

Я завжди хотіла бути розумною, але проґавила свій шанс, так і не скориставшись природним даром накопичувати знання. Дізнаватися було моєю пристрастю, аж доки інша пристрасть, жіноча, людська, не взяла наді мною гору. Замість тренувати розум, я вправлялася в стражданні. Замість запоєм читати, я запивала нестерпний біль алкоголем. Я віддала перевагу любові і занехаяла високе мистецтво ясного мислення. Роки, які треба було присвятити щоденній кропіткій самоосвіті, промайнули в погоні за особистим щастям, яке само по собі є лишень ілюзією щастя, ілюзією погоні. Щасливішою я не стала, а втрачений час неможливо надолужити. Я пізнала почуття, але не пізнала мудрість.

Малою я нишпорила всіма можливими міськими бібліотеками, просто щоб відчути безмір людського розуму. Згадуючи себе із роззявленим ротом і допитливим поглядом, я впадаю в жаль і гордість одночасно. Гордість за себе тодішню і жаль за теперішньою.

Місцеві бібліотеки не відзначалися якимись унікальними фондами, були радше бідними, ніж задовільними, але я захоплювалася їхніми колекціями і кожного разу затаювала подих від нетерпіння зробити чергову книжку своєю, всмоктати ії, як шкіра всмоктує накреслену в профілактичних цілях решітку з йоду. Передчуття книжки було таким самим важливим, як і пізніше її прочитання, іноді навіть важливішим.

Я була записана у всі без винятку міські бібліотеки, навіть районні, де крім щоденних газет, кількадесяти засмальцьованих детективів і полички з радянськими енциклопедіями, більше нічого не було. Мені здавалося, що в цих забутих цивілізацією куточках можуть ховатися невідомі дослідникам скарби, якісь загублені давньоруські манускрипти чи дорогоцінні середньовічні інкунабули. Можливо, я була би добрим археологом. Шукаючи, я нічого не знаходила, але ніколи не втрачала надії знайти.

У районних бібліотеках працювали добросердечні жіночки в окулярах із товстою оправою, одягнені в сіре або коричневе, іноді з величезними, бездоганно заплетеними ґулями волосся на потилиці й пухкими родимками на підборідді. Їхня затишна присутність надавала зазвичай крихітним приміщенням майже сімейної атмосфери. Я почувалася тут як удома, особливо коли бібліотекарки — їх було завжди дві — бралися підливати вазони чи розгортали заздалегідь приготовлені пакунки з обідом. Я сиділа просто перед ними в так званому «читальному залі», що складався з двох зсунутих докупи столів, і порпалася в радянських енциклопедіях, наприклад, тоді як бібліотекарки наминали свій обід за невимушеними теревенями із підстаркуватими завсідниками. З пакунків доносився апетитний дух смаженої картоплі, обов’язково з кислим огірочком, чи плову без м’яса, але з томатною пастою, і мені викручувало порожній шлунок