Читати книгу - "Купеля"

— Галю, — почала було Соня, але одразу ж виправилася. — Гелю, вибач. Я хотіла поговорити з тобою наодинці. Це терміново й дуже важливо.

— Не парся, нічого страшного. У нас іще буде час поспілкуватися.

— Не могли б ми посидіти десь у тихішому місці та поговорити? Мені багато часу не потрібно, лише півгодинки, — попросила Софійка.

— Ні! Сьогодні в мого чоловіка день народження.

— Гелю, — дорікнула Соня. — Могла б про це мені сказати, то я б приїхала завтра.

— Ні! Ні! Ні і ще раз ні! Якщо ти захотіла зустрітися саме сьогодні, то, виходить, так треба. Та ти не бійся, будуть усі свої. Чоловік запросив свого найліпшого друга, а я — свою подругу з чоловіком. І все!

— Я без подарунка, мені незручно. — Софійка вже ладна була піти звідси, але Галя притримала її за руку.

— Узагалі ми свято будемо відзначати завтра вдома, а сьогодні так, прелюдія. А ось і мій любий! — Галя повернулася лицем до входу.

Софійка стерпла. До столика наближався чоловік Галі, а поруч із ним ішов, усміхаючись до Соні, Стась!

— Вибач, я піду. — Соня підхопилася з місця, схопила свою сумочку, але було вже запізно. Прохід їй перегородив Стась.

— Куди зібралася? — запитав він, нахабно посміхаючись. — Я так чекав такої слушної нагоди.

— Відійди, — попрохала Софійка, дивлячись йому прямо у вічі.

— Соню, ну досить! — Галя схопила Софійку за руку та силоміць потягла на місце. — Сідай. Чого ти підхопилася, як навіжена? Ну село, та й годі! Будь розкутою! Не напружуйся, тут усі свої!

Соня принишкла. Нехай буде, що має бути. Вона приїхала не на побачення з цим покидьком, а в справах до Галі. І від того, як поведеться подруга, залежало життя дідуся та її майбутнє. Тож доведеться набратися сил та витримки на цей вечір. Тепер треба лише дочекатися слушної миті, щоб переговорити з подругою.

Софійка бачила, як Стась стежить за кожним її рухом, і від того почувалася ніяково. Він намагався услуговувати Соні, пропонував випити. Вона категорично відмовилася. Коли чоловіки встали з-за столу та пішли курити, Соня вирішила не гаяти часу.

— Гелю, — почала вона одразу. — Ти знаєш, що в мене горе?

— Чула, що твій хлопець тебе покинув.

— По-перше, мене ніхто не кидав, просто він зараз не може приїхати. По-друге, я не про те. У мене дід Андрій захворів. Тяжко. У нього інсульт.

— Чула, — відповіла Галя, відпиваючи з бокалу червоне вино.

У Софійки палали щоки. Вона не вміла просити, тому на мить слова каменем застрягли в горлі. Тоді дівчина взяла бокал із шампанським та залпом випила. Напій був прохолодним та приємним на смак. Соні полегшало, бо утамувала спрагу.

— Я вже два рази викликала лікаря з міста, — продовжила Софійка, відчуваючи, як приємне тепло розтеклося по всьому тілу. — Він дав мені надію, але дідусеві потрібне лікування… Налий мені ще шампанського.

— О! Це вже по-нашому, — Галя задоволено усміхнулася та наповнила бокал. — Тобі б, Соню, зачіску трохи змінити. Волосся в тебе розкішне, але одразу видно, що ти із села: такі зачіски давно не в моді.

— А я й не стидаюся того, — відповіла Соня, перехиливши й другий бокал. — Так ось, — продовжила вона, відчувши себе більш розкутою, — не буду критися, я вже позичила гроші під свою зарплатню та дідусеву пенсію, але мені ще потрібні гроші. Ось я й згадала про тебе. Гелю, люба, виручай, бо більше нікому.

— Тепер зрозуміло, чому ти приїхала, — протягла Галя.

Соня пильно вдивлялася в обличчя подруги, але воно нічого не говорило. Галя зробила паузу.

— Розумієш, Соню, у бізнесі, якщо хочеш щось мати, то ніколи немає вільних коштів. Якщо з’являються гроші, то їх одразу треба вкладати в справу. Інакше не можна — збанкрутуєш одразу!

— То ти мені… відмовляєш? — У Соні похололо в грудях від поганого передчуття.

— Зараз, якщо ти чула, почалася криза. Вона не пройшла повз нас. Охочих відпочити за кордоном усе менше й менше. Усі хочуть дешевше та краще відпочити. Іноді доводиться працювати собі в збиток. Я не кажу, що це буває завжди, але неприємності трапляються — таке життя. — Галя стенула плечима й усміхнулася.

— Допоможи мені. — Соня благально подивилася в очі подрузі. — Я прошу тебе перший раз й останній. Я буду працювати та віддавати тобі борг. Я обов’язково поверну тобі гроші, але не одразу, поступово. Восени будуть їздити по селах закуповувати картоплю, я продам її майже всю, а виручені гроші тобі одразу ж привезу…

— Соню, річ не в тому, що буде восени. Нам треба вижити зараз, доки йде сезон відпочинку. А щоб щось заробити, треба вкласти. Як ти не розумієш?!

— Розумію, — тихим голосом відповіла Соня. — Мені нікуди звернутися по допомогу.

— А Стась?

— Що Стась?

— Він пропонував тобі свою допомогу. Чому ти відмовилася?

— Отже, ти все знаєш, — похитала головою Соня.

— Не все, звичайно… — Галя хитро примружила очі. — Але дещо мені відомо. Та ти знаєш, скільки дівиць за ним упадає? Він гарний, високий, а головне — багатий! За його товстеньким гаманцем кожна побіжить, а ти… На що ти сподіваєшся? Кого чекаєш?

Софійка налила собі шампанського, випила ще.

— Сашка, — відповіла вона. — Я чекаю свого коханого.

— То-то ж бо й воно, що свого коханого! Тобі він потрібний, але де гарантія, що він тебе любить? Тобі не хочеться вірити й зізнаватися навіть самій собі, але факт — річ уперта, як каже мій чоловік; він покинув тебе та, напевне, уже давно забув, як тебе звати.

— Ні, — похитала головою Соня. — Кохання не вмирає, бо воно вічне. Та чи тобі це зрозуміти?

— Де вже мені зрозуміти! — пхикнула Галя. — Я знаю напевне, що коханням ситий не будеш. Дарма, що в мене чоловік набагато старший, дарма, що не гарний на вроду, але я завжди й гарно вдягнена, і добре взута. І в холодильнику в мене миші не вішаються. А що з твого кохання? Що ти маєш від нього? Кохання — уже давно пережиток минулого, потрібно бути сучасною, коли матеріальне набагато вище від почуттів, — сказала Галя й додала: — Потрібно мати те, чим можна скористатися, що показати іншим. А що в тебе є?

— Що я маю? — Соня намагалася приховати презирство, але в неї не дуже це вийшло, і вона