Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

Радіограма з Центру:

«Голос, зажадайте від працівників КРО[13] чесної роботи на нас, що обумовлює прощення. Хай складуть список всіх відомих їм агентів гестапо. Павлов».

Тиждень Правдивий готував списки. (Деяких агентів нам і нашим польським друзям вдалося ліквідувати напередодні визволення Кракова. В січні — травні 1945 року працівники «смершу»[14] та польські контррозвідники знешкодили велику групу диверсантів за списком, який сумлінно склав Правдивий).

Тепер у гітлерівському абвері, в одному з його підрозділів, були наші очі й вуха.

Підрозділ Отмана, хоч і знаходився в Кшешовіце, обслуговував Тенчинек, Рибну, Черніхув, Пшетковіце і підлягав безпосередньо своєму управлінню в Кракові. Правдивий допитував арештованих, а іноді сам вів слідство.

Отман акуратно виконував нові завдання. Він повідомив нумерацію всіх дивізій, які входили в 17-у гітлерівську армію, дислоковану перед 1-м Українським фронтом. Вказав кількість солдатів, офіцерів, танків, артилерії, навіть ділянки, які займали ці частини. Згодом ми передали Центру:

«Донесення Правдивого. У вересні в Кракові арештований радист Кнашкецький. Тепер дає Центру дезо. В районі Кракова пеленгатори шукають рацію, якою передані дані про особовий склад штабу Північно-українського фронту. Шифр цієї станції розшифрований КРО».

Другого дня я одержав блискавку Центру:

«Голос. Уточніть прізвище арештованого в Кракові радиста, деталі арешту. Прикмети радиста. Павлов».

Правдивий виконав і це завдання. «Дезо» зломленого Кнашкецького вже не могло нікого дезінформувати.

ВЕСІЛЛЯ

«Янек (Хитрий) — полковник польської Армії крайової, освіта вища, поляк, 38 років. Маю особисті зустрічі. Голос».

(Із радіограми Центрові)

Третю добу стоїмо в Козлувці. Розташування хутора дуже зручне. До сусідніх сіл Гарбутовіце, Сулковіце, Ясеніце півтора-два кілометри, але добиратися до них дві-три години.

Чарівна краса довкола. Багряніють листяні ліси. Синіють соснові бори. Шумлять гірські струмки. На півдні біліють снігові вершини Карпат. У бінокль виразно видно Краків.

Я, Тадек і всі радисти оселилися в одному будинку. Бійці Тадека охороняють хутір. Послали розвідку в найближчі села.

Опівдні прибув зв'язковий із польського загону поручника Побука. Вручив мені записку, в якій повідомлялося: в селі Ястшембя мене чекає полковник польської Армії крайової. Я був зацікавлений у цій зустрічі. Полковник, за даними агентури, легально проживав у Кракові. Мав своїх людей у військових частинах вермахту, в комендатурі, на залізниці.

Порадилися і вирішили піти втрьох: капітан Собінов (він усе ще залишався в загоні Тадека), радист Мак і я. Одягли польські плащі, капелюхи. Під плащі — автомати, пістолети, по парі гранат…

Ось і Ястшембя. Зупинилися в гайку. Провідник-зв'язковий зник і незабаром повернувся. За ним ішли Побук і невідомий чоловік, схожий на колобок.

— Пане Михайлов, — звернувся до мене Побук. — Маю честь відрекомендувати вам полковника Янека.

Янек відразу ж почав запрошувати нас на квартиру, щоб «у домашній обстановці обговорити деякі питання нашого співробітництва в боротьбі проти швабів». Сказав, що квартира, призначена для зустрічі, цілком безпечна. По-перше, вона належить солтису — «довіреній особі окупантів». По-друге, в господаря — весілля, і поява гостей нікого не здивує. По-третє, господаря попереджено, що головою відповідає за безпеку нашої зустрічі.

Якоюсь дивною видалася нам ця розкішна хатня обстановка після лісового життя. Солтис запросив до окремої кімнати. Сюди ніхто з гостей не заходив. Роздяглися і вийшли до святкового столу. Для годиться посиділи, пригостилися, і знову повернулися до «своєї» кімнати.

Сіли грати в преферанс. За грою з'ясували всі питання, які нас цікавили. Полковник дав мені два рекомендаційні листи до своїх людей на залізничній станції, його повідомлення про краківський гарнізон підтверджували дані нашої розвідки. Ми домовились про постійний зв'язок, про координацію і погоджені дії наших диверсійних груп.

Тепло попрощалися…

Чекаємо обіцяний Центром вантаж» Три ночі підряд, з 10 по 12 жовтня, на галявині, біля Козлувки, чергували бійці, кілька разів розводили багаття. Літака не було.

13 жовтня до нас прибув командир сусіднього польського загону Зенек. Повідомив, що до них прибилася якась радянська десантна група.

Домовилися про зустріч. Надвечір прийшли десантники. Дізнаємось, що приземлилися вони в 60 кілометрах західніше визначеного району. Другого дня група змушена була прийняти бій з фашистами. Розвідника Гришу тяжко поранено.

Командир групи капітан Павлик побажав залишитися з нами до розпорядження командування. В цьому і ми були зацікавлені: не можна зловживати гостинністю польських друзів, тим більше, що гітлерівці полювали за нашою рацією і могли засікти розташування загону. Треба було відокремитись. Але для самостійних дій не вистачало людей, зброї. І от прибула група Павлика.

НАС — ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ

У ніч на 19 жовтня ми залишили загін Тадека.

В трьох-чотирьох кілометрах від Козлувки на узліссі чекаємо вантажу з Центру.

На світанку 20 жовтня мене розбудив вартовий:

— Наближається група озброєних людей.

Ми приготувалися до несподіваної зустрічі. Щільний туман довго не давав можливості побачити незнайомців. Чувся сухий кашель, хрипкі голоси. Нарешті, на відстані 15–20 метрів замаячили в тумані постаті.

До нас прибули озброєні карабінами, трофейними автоматами, «вальтерами» бійці й офіцери Червоної Армії, військовополонені, яким вдалося втекти з німецьких таборів смерті.

Тяжко було дивитися на їхні зчорнілі обличчя. Люди ледь трималися на ногах. Дихання різке, уривчасте. Багатьох лихоманило. Вночі групі двічі довелося перебиратися через гірські річки.

Нагодували їх, розташували в землянках на відпочинок. Я запросив до себе старшого групи Овсія Близнякова. Він білорус. З Могилівської області. Перед війною працював у Куйбишеві. Потім — армія. Воював. Командир кулеметного взводу. В червні 1942 року контуженим попав у полон. У концтаборі працював на воєнному автозаводі. В травні сорок третього вдалося втекти. Був у польському партизанському загоні. А оце, почувши про капітана Михайлова, вирішив з товаришами приєднатися до його групи.

Все було схоже на правду. Я послав радіограму:

«Павлову. Створено бойову розвідгрупу 22 чоловіка. Росіяни, більшість військовополонених, два льотчики, які приземлилися під час катастрофи на початку жовтня. Крім агентурної розвідки, починаємо добувати язиків. Голос».

Вночі Ольга принесла розшифровану відповідь з Центру:

«Бойову групу для розвідданих використати можна і треба, але врахуйте, що добувати дані про ворога ви повинні головним чином агентурним шляхом. Будьте обережні. Детально повідомте про льотчиків. Павлов».

Ми послали дані про льотчиків. Незабаром Павлов повідомив: усі показання Близнякова і льотчиків підтверджуються.

Наша група стала по-справжньому інтернаціональною: росіяни, українці, білоруси, поляки, башкир.

Зібравши бійців, я зачитав наказ про їхнє зарахування