Читати книгу - "Метаморфози, або Золотий осел"

від руки товариша. Коли Ламах нікого з нас так і не зміг намовити нанести йому смертельного удару, то рукою, яка в нього залишилась, впиняв із піхов свій меч, довго його цілував і могутнім ударом встромив його собі в середину грудей. Тоді ми вшанували мужність незламного нашого вождя, старанно закутали його тіло в полотно і спустили в море, що й стало його могилою. Тепер він спочиває на дні безбережної стихії.

12. В такий спосіб поклав край своєму життю Ламах, кінець, гідний його надзвичайної доблесті. І Алцим, винахідливий на витівки, не зумів здобути прихильності в суворої Долі. А було це так. Виламавши двері в хаті однієї старої жінки, він увійшов в її спальню на другому поверсі. Вона тоді спала, і він замість того, щоб прикінчити її, скрутивши їй шию, почав з широкого вікна викидати надвір її манатки, — одну річ за другою, щоб ми внизу підбирали. Коли вже все ретельно почистив, не захотів, дурень, оставити навіть постелі, на якій лежала стара. Він викинув її з ліжка і вже збирався було спустити вниз сінник з простирадлом, коли ця паскуда, обійнявши його за коліна, навколішках почала благати: «Навіщо ти, синку, нужденне лахміття бідної бабусі даруєш багатим сусідам?

Це ж на їх подвір'я виходить моє вікно». Обдурений хитрими словами, Алцим повірив їй і, боячись, щоб те, що вже викинув, і те, що збирався викинути, помилково не потрапило на чуже подвір'я, висунувся з вікна. І почав уважно розглядатись, щоб перевірити, чи правду каже стара. Скориставшись тим, що він занадто вихилився з вікна і не зберігає рівноваги, зайнятий огляданням подвір'я, вона слабим, але несподіваним штурханом зіпхнула його вниз головою. Не досить того, що висота була значна, він іще й налетів на величезну каменюку, яка лежала на землі. Розтрощив собі, сердега, груди і, випльовуючи струмені крові, розповів нам, що скоїлося. Не довго помучившись, Алцим сконав. Йому влаштували ми похорон, відправивши на той світ як вірного супутника Ламаха.

13. Засмучені втратою двох друзів, ми відмовились від спроб знайти для себе якусь поживу у Фівах і подалися до сусіднього міста Платеї[102]. Там Ми стали свідками жвавих розмов про те, що якийсь Демохар[103] має намір влаштувати гладіаторські ігри. Був цей чоловік знатного роду, дуже багатий, відомий своєю незвичайною щедрістю. Старався він, щоб народні видовиська проходили з блиском, гідним його багатства. Хто наділений такою силою таланту, таким даром красномовства, щоб зміг описати належним чином ті приготування! Тут були уславлені своєю відвагою гладіатори, там випробуваної спритності мисливці, а он там засуджені на смерть злочинці, які чекали, щоб стати поживою для звірів. Далі стояли риштовання на високих палях, вежі, вишалювані дошками, яскраво розмальовані, схожі на рухомі будинки, — одне слово, прекрасні місця для глядачів майбутніх ловів. Яка незліченна кількість звірів, які різноманітні породи їх! Річ у тім, що Демохар доклав усіх зусиль, щоб доставити з далеких країн найлютіших хижаків, які б розтерзали засуджених на смерть злочинців. Говорячи про підготовку до величного видовиська, треба згадати й про те, що багато ведмедів він, не шкодуючи коштів, придбав. Одні з них були спіймані на полюванні, інші куплені за великі гроші, ще інші подаровані йому друзями; він звелів кожного ведмедя добре годувати і виділив на це значні кошти.

14. Але такі велетенські й пишні приготування до народних розваг важко було приховати від лиховісного ока Заздрості[104]. Бо ведмеді, виснажені тривалою неволею в клітках, змучені літньою спекою, виснажені бездіяльним сидінням на одному місці, майже всі повиздихали від якоїсь заразної хвороби. Повсюдно на вулицях можна було бачити напівживі їхні туші — жертви звіриної пошесті. Тоді прості люди, яких крайня нужда змусила шукати дармової їжі і не нехтувати ніякою поганню для заспокоєння голодного шлунка, збігаються до лежачого стерва, мов на безплатний бенкет. Отож у мене і в славного хлопця Набула визрів чудесний задум, який ми й заходилися здійснити. Одну з найбільших ведмедиць забираємо в нашу схованку нібито для приготування з неї їжі. Старанно білуємо ведмедицю, відділяємо шкуру від м'яса, а лапи з кігтями, і голову звіра аж До шиї залишаємо недоторканими; шкуру вишкрябуємо ретельно, щоб не була така груба, і посипаємо попелом та розтягуємо на сонці, щоб висохла. У той час, як шкура ведмедиці дубиться під палючими променями сонця, ми донесхочу обжираємось ведмежим м'ясивом, складаємо і присягою скріплюємо такий розпорядок: один із нашої ватаги, який перевищує інших не тільки силою кулака, а й відвагою, влізе добро; хіть у ведмежу шкуру і вдаватиме із себе звіра. У такому вигляді він проникне в дім Демохара, щоб безперешкодно в глуху ніч нас впустити в будинок.

15. Не одному сміливцеві з нашого гурту хотілось так кумедно переодягтись і взятись за виконання цієї затії. Але з-поміж усіх ватага одноголосно обрала Тразилеона, якому найбільше підходив ризик цієї небезпечної гри. Із сміхом він влазить у ведмежу шкуру, яка за цей час стала гнучкою й м'якесенькою. Тоді тоненькою ниткою зшиваємо краї шкури, а ледь помітний шов закриваємо густою шерстю. Голову Тразилеона запихаємо під саме горло ведмедя, туди, де перерізана була шия. Навпроти носа й очей залишаємо малі отвори, щоб він міг дихати і все бачити. Потім нашого відважного побратима, який цілком перетворився в дикого хижака, саджаємо в заздалегідь придбану за дешеву ціну клітку. Він сам бадьоро туди вліз. Закінчивши таким чином попередні приготування, ми взялися за виконання своєї витівки.

16. Дізнавшись, що у Фракії живе якийсь Ніканор, сердечний друг Демохара, складаємо від його імені листа, начебто він як відданий друг дарує йому ведмедицю, першу здобич свого полювання, для окраси врочистості. Коли вже добре стемніло, під прикриттям темряви ми доставили Демохарові клітку з Тразилеоном і згаданим підробленим листом. Демохар, здивований розмірами звіра і зраді лий щедрим дарунком, що надійшов у дуже слушний час, наказав із звичайною для нього щедрістю виплатити нам десять золотих із своєї скарбниці із вдячності за те, що ми принесли йому такий цінний дарунок. Як завжди, всяка дивовижа приваблює людей, охочих подивитись на неї, так і тут почала збиратись незліченна юрба, щоб побачити велетенського звіра. Але наш кмітливий Тразилеон раз за разом грізними рухами стримував її надмірну цікавість. Жителі міста в один голос поздоровляли Демохара, що він, після дошкульної втрати стількох тварин, завдяки новому набуткові, зумів до певної міри вийти із скрутного становища. А Демохар звелів негайно відпровадити ведмедицю, дбаючи про неї, у свій маєток за містом. Але тут