Читати книгу - "Отаман Іван Сірко"

– чорний прапор, символ жалоби та невимовного смутку. За труною ідуть козаки. Їхні обличчя суворі й засмучені. Кожна з людських фігур на картині – яскраво виражений характер. Усі персонажі твору, разом узяті, уособлюють січове воїнство – мужнє, безстрашне, героїчне.

Майстерно передано розмірений, урочистий рух натовпу. Палітра полотна вишукано стримана: лише кілька кольорових плям оживлюють приглушені зеленувато-коричневі тони картини. Світло, випромінюване свічками в руках персонажів, м'яко розтинає густі вечірні сутінки.

На відміну від І. Рєпіна, Мурашко занурив своїх героїв у жалобу за кошовим. Ліс навколо ніби перегукується із загальним смутком. Кожна деталь промальована до найменших дрібниць, які відповідають історичним реаліям, а відблиск поховальних свічок підсилює напружену атмосферу, що панує в колоні козацького братства. Недарма Мурашко їздив на свою рідну Чернігівщину, аби змалювати старовинне вбрання та зброю. Хоч уже за кілька років художник відмовився від надміру деталей: «Дрібниці, деталі – не головне. Головне – розгледіти душу».

Своєю картиною молодий митець ніби полемізує зі своїм уславленим учителем, протиставляючи власне розуміння драматичної героїки козацтва бравурному оптимізмові в зображенні «Запорожців» Рєпіна. І там, і тут – єдність стану, проте в Мурашка козаків об'єднує скорбота, а в Рєпіна – жваве піднесення та сміх. Спільним є й показ великої кількості людей. Тільки в Рєпіна вони немов наближені, укрупнені й тому виразно-конкретні у своїй неповторності, а в Мурашка – немов віддалені, злиті з лісовими просторами, і тому, при всій неповторності кожного характеру, вони, як і рєпінські герої, об'єднані спільним настроєм, здаються схожими один на одного, немов одна велика родина, велична й прекрасна у своїй скорботі. Якщо І. Рєпін наголошував яскраву типажність зовнішності зображених, то Мурашко прагнув утілити благородство й духовність могутніх лицарів козацтва.

У мистецькому доробку Олександра Мурашка «Похорон кошового» – єдиний історичний твір, який став чудовим заспівом до всієї творчості майстра. За неї митцеві присвоїли звання художника, нагородили Великою золотою медаллю й надали право на пенсіонерську подорож на три роки за кордон за рахунок Академії.

Розділ одинадцятий

У пам'яті народній

У численних піснях і думах, які народ склав про Сірка, кошовий виступає народним героєм, запорозьким ватажком і козацьким полководцем.

Дума про вдову Сірчиху

В городі Мерефі жила вдова,

Старенькая жона

Сірчиха-Іваниха.

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі не видала,

Тільки собі двох синів мала:

Первого сина – Сірченка Петра,

Другого сина – Сірченка Романа.

Вона їх до зросту держала

І ще од них слави-пам'яті по смерті сподівала.

Як став Сірченко Петро виростати,

Став своєї мати старенької питати:

«Мати моя, старая жоно!

Скільки я у тебе пробуваю,

Отця свойого, Сірка Івана, в очі не видаю;

Нехай би я міг знати,

Де свойого отця Сірка Івана шукати».

Вдова стара промовляє:

«Пішов твій отець

До стародавнього Тору пробувати,

Там став він свою головку козацькую покладати».

То вже Сірченко Петро теє зачуває,

Пилипа Мерефіянського з собою підмовляє,

Голуба Волошина за джуру у себе має.

Стали вони до стародавнього Тору приїжджати,

Отамана торського Яцка Лохвицького пізнавати.

Отаман торський Яцко Лохвицький

Із куреня виходжає,

Словами промовляє,

Сірченка Петра пізнаває:

«Сірченку Петре!

Чого ти сюди приїжджаєш?

Десь ти свойого отця Івана шукаєш?»

Сірченко Петро словами промовляє:

«Отамане торський

Яцко Лохвицький!

Я сім год пробуваю —

Отця свойого, Сірка Івана, в очі не видаю».

То вже Сірченко Петро

З козаками опрощення принімає,

До трьох зелених байраків прибуває.

Козаки до Сірченка Петра словами промовляли:

«Сірченку Петре!

Не безпечно себе май,

Коней своїх козацьких од себе не пускай».

А Сірченко Петро на теє не повіряє,

Під тернами-байраками лягає-спочиває,

Коні свої козацькі далеко од себе пускає,

Тільки Голуба Волошина до коней посилає.

Турки теє забачали, із теренів, із байраків вибігали,

Голуба Волошина у полон до себе брали

І ще словами промовляли: «Голубе Волошине!

Не хочемо ми ні твоїх коней вороних,

Хочемо ми добре знати,

Щоб твого пана молодого ізрубати».

Голуб Волошин словами промовляє: «Турки!

Коли можете ви мене од себе пускати,

Могу я сам йому з плеч головку зняти».

Турки того дознали,

Голуба Волошина од себе пускали.

Голуб Волошин до Сірченка Петра прибуває,

Словами промовляє: «Сірченку Петру, пане молодий!

На доброго коня сідай, між турками поспішай!»

Не успів Сірченко Петро між турки-яничари вбігати —

Міг йому Голуб Волошин з плеч головку зняти.

Тогді турки Пилипа Мерефіянського округ оступали,

З плеч головку козацьку знімали,

Козацьке тіло посікли-порубали.

Козаки стародавнії тоє забачали,

На добрії коні сідали,

Турок побіждали,

Козацьке тіло позбирали,

До стародавнього куреня привозили,

Суходіл шаблями копали,

Шапками, приполами землю носили,

Козацькеє тіло схоронили.

Отаман торський Яцко Лохвицький

Теє зачуває,

До вдови старенької Сірчихи-Іванихи

В город у Мерефу письмо посилає.

Сірчиха-Іваниха письмо читає,

К сирій землі крижем упадає,

Словами промовляє:

«Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:

Первая печаль – що я сім год пробувала,

Сірка Івана в очі не видала;

Другая печаль – що Сірченка Петра на світі живого немає;

Третяя печаль – що Сірченко Роман умирає».

Пісня про Романа Сірка

Ой Лимане, Лимане,

Ти, Сірку Романе,

Да гей же ти, Сірку Романе!

Ой що будем робити,

Нема козакам по чарці горілки де взяти,

Да гей же, де взяти!

Пісня про Івана Сірка

Ой як крикне старий орел, що під хмари в'ється,

Гей, загуло Запорожжя та й до Сірка тнеться.

Ой не вітер в полі грає, не орел літає,

Ото ж Сірко з товариством на Січі гуляє,

Старий Сірко перед стягом раду оглядає,

Козаченьків привітає, стиха промовляє:

«Гей, молодці-запорожці, татарва лякає!

Не дрімайте, товариші, бо в руки злапає,

Збирайтеся докупоньки та сідлайте коні,

Тії коні воронії, що ждуть на припоні!»

Загуділо Запорожжя, як те Чорне море, —

Понеслися козаченьки облавою в поле.

Пісня «Курта»

Ой ти, батьку-Сірку,

Козацький барвінку,

Ти надівай шапку-бирку,

Та визволяй чабана-товаринку.

Та, ой, як крикнув же та козак Сірко (1)

Та, ой, як крикнув же та козак Сірко,

Та, ой, на своїх же, гей, козаченьків:

«Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці,

Та збирайтеся до хана в гості!

Та туман поле покриває,

Гей, та Сірко з Січі виїжджає,

А ми думали, а ми думали,

Що орел із Січі вилітає.

А ми думали, а ми думали,

Що орел із Січі вилітає.

Гей, то військо славне запорізьке

Та на Кримський шлях із Січі виїжджало,

А ми