Читати книгу - "Нова стара баба"

день я була на нервах, аж доки Славік не повернувся з роботи. Але тут – ще один неприємний сюрприз: онук не побіг традиційно на кухню, де на нього вже чекала вечеря. (А що мені робити? Сиджу біля вікна, жую сушені яблучка, бачу, як паркується його машина, я вже вирахувала, скільки мені потрібно часу, щоб усе тепле, свіже чекало на мого малюка.) Він зайшов до своєї кімнати, витягнув із шафи свіжовипрасувану сорочку, нові брюки, почав перевдягатися.

– Славіку, що у тебе, вечірні перемовини важливі? – Треба ж було щось у нього запитати, не про бабу ж!

– Ні, ба, я в театр іду.

Усе. Як каже Зойка, це уже точно «жопа», безпомилково. Якщо наша ледача дитина після роботи має сили перевдягатися, а потім іти до театру, без баби тут не обійшлося. Не може він іти до театру сам або з друзями, знаю я тих друзів, такі ж, як і він, – робота, мандрівки в чоловічій компанії, сауна, комп’ютер. Тільки один одружений, але театрами вони з дружиною не цікавляться, інакше я би знала. Ще й вечеряти дитятко моє золоте не збирається.

– То ти, може, щось поїси?

– Ні, ба, дякую, не встигаю, ми потім після вистави зайдемо десь повечеряємо.

Шалапут. Як у нього прямо запитати, хто ці «ми»? Він знає, як мені пече від цікавості, але говорити нічого не хоче. Вечеря після театру – це ще серйозніше, ніж театр. Можливо, у когось день народження? Але про що я? Я ж пам’ятаю всі дні народження його друзів, я все про нього пам’ятаю, більше, ніж про себе.

Ось він гребінцем торкнувся волосся, попросив струсити, якщо на сорочку щось упало. Немає у нього ніякої лупи, я доглядаю. Поцілував мене:

– Ба, ну я побіг, не хвилюйся, мобільний взяв, але не забувай, що у театрі я його вимкну. – Уже двері за собою зачинив, а я ще чую запах його парфумів. Нових!

Але ж, моє телятко, пам’ятає мої настанови про мобільний. Я завжди йому пояснювала, що він може бути де завгодно, з ким та скільки завгодно, єдине, чого я прошу, щоб не відкинути ласти: не вимикай телефон, попереджай, навчив мене читати есемески – пиши мені есемес. Я буду продовжувати хвилюватися, але не уявляти онука під колесами машини, пошматованого в кущах, лежачого у «мавпятнику» з відбитими нирками або навіть у моргу.

Дзвінок у двері. Може, щось забув?

Але це була Зойка.

– У него какая-то старая баба.

– Стара???

– Да. Не как мы, песочные часы. В том смысле, что кто-то из бывших. Я вот цветочки там смотрела.

– Ти і квіточки? Гм. Щось новеньке.

– А чего мне ещё было делать у его машины? Бутылки ещё можно было собирать или милостыню просить.

– Краще вже пляшки. Виглядало б переконливіше.

– Ротельник бы кому-то вот прямо сейчас прикрыть следует. Короче, я подслушала, как эта баба ему звонит. Чего она говорит – не слышала, брехать не буду. А он просит оставить его в покое, никаких «мы», значится, говорит, не было, а если и было, – ушло. И что помогать он ей не намерен. Потом она ему что-то сказала, он в лице поменялся. И говорит: в это, мол, не лезь, давай поговорим завтра во время ланча.

– Вона ще й у неприємності його втягує та погрожує, Боже, Боже…

– Ещё момент. Встретила Тарасовича, так говорит, что вчера Славик пихался с какой-то бабой. Как это ты просмотрела?

– А він учора під’їхав так, що я тільки бачила, як він їде, а де поставив машину – не помітила.

– Надо же, а я ужо подумала, какая Варка – проморгалка. Не суть. Баба за рукав ему цеплялась, а он её отпихнул. Она колесо ему проколола и сказала, что просто так ему от неё не избавиться и что второй раз ему испортить ей жизнь не удастся! Вот такие дела, ёп-пап-пало-ногу.

– Матір Божа, Варваро Великомученице. Кому Славік міг зіпсувати життя? Хіба що Тасі, пам’ятаєш Тасю?

– Конечно. Я, в отличие от тебя, не в маразме. На самом деле ты его недооцениваешь, он мог испортить жизнь кому угодно, не все такие всеядные слепышата, как ты. Птенцы и то переборчивее. Обиды ты глотаешь, недостатков не видишь, так бы и плюнула…

Зойці набридло стояти майже на порозі, тому вона стягнула із себе кофтину, кинула на вішалку й пішла до вітальні, увімкнула телевізор, вона каже, що телевізор своїм глупством допомагає думати. Я пішла за нею. Але спочатку зайшла на кухню, щоб узяти нам стратегічні запаси – чай, бублики і пиріг із грушево-горіховою начинкою. Взагалі, він був недоторканним, Славковим, але нині я онука караю. Ось так.

Зойка винюхала пиріг ще раніше, ніж я його поставила на столик, вона почала шкіритися, знала, що відриваю від серця.

– Я вот чего подумала. Завтра мы пойдём в этот ресторан, помнишь? Он нас туда водил. Возле его работы. Махито-шмахито.

– Мохіто – це такий коктейль мексиканський.

– Мохито. А я думала, що воно походить від «вимахуватися». Век живи, век пей. Да. Выследим, кто его донимает, узнаем чего, примем меры.

– Він нас помітить. Ми ж не будемо вдавати із себе когось іншого.

– Варка, в нашем возрасте мы можем принять только два достоверных образа – двух бомжих. Или трупешников. Но, чует моя жопа, нас в таком виде туда не пустят. Я приду раньше, схрумаю сладкое, расплачусь карточкой, пусть видят, что она у меня есть. Перестанут подозрительно коситься, вдруг я мохито ихнее налью себе полные пазухи – да и сбегу. Ну чего старухе вроде как тут делать? Чего в ресторане рассиживать? А потом придёшь ты, надень какой-то костюм строгий и нарядный, будем типа учительницы, я скажу официанту, что выпускников ждём, хотим сделать сюрприз. Закажем жратвы. И будем ждать Славика и эту сучку. Тасю. Кем бы она ни оказалась.

На цьому домовилися й розійшлися. Я до власної спальні, Зойка до себе, вигулювати Грома Другого. Я не написала Наталі про свої сумніви, про почуте, про штовханину Славіка з якоюсь бабою та про театр, вирішила, що варто почекати. Тим паче, я не могла розповісти доні про наші із Зойкою плани, вона б пошила нас у старі дурепи й категорично заборонила б займатися такою шпигунською самодіяльністю.

Наталя була засмучена, до неї дійшли чутки, що місце, на яке вона претендувала, віддали іншому дипломату, тож доведеться повертатися на Батьківщину. Вона ненавиділа цей момент повернення, правда, Батьківщини це стосувалося менше, а більше – Міністерства закордонних справ.