Читати книгу - "Людолови Том 1"

Не витримав я, кинувся до пана.

«Змилосердьтеся, — кричу, — вони ж уже старенькі». Як зарегочуть, падлюки, а пан посесор вуса підкручує. «Тихше, панове, — каже, — зараз побачите цікаве видовище». Наказав він принести здоровенних різок та миску солі.

«А тепер, — це він до мене, — якщо не ти щупака вкрав, бери різки та бий батька, а я рахуватиму».

Мені аж ноги підкосилися. Стою, мовчу. зціпив зуби. Вже й батька на колоду поклали, і сорочку йому та штани здерли.

А пан:

«Що ж ти, оглух, чи що? Бий, бо накажу я дати тобі п'ятсот канчуків за крадіжку, а битиме тебе Кирилко Рудий».

Я аж пополотнів. Бо ж Кирилко двома пальцями підкови ламає, і в його руках найкремезніша людина не витримувала більше сотні.

Коли бачу, підводять тато голову та й кажуть:

«Бий, синку. Я вже старий, а тобі ще жити треба. Нема в тому гріха, дитинко, бо не ти мене б'єш, а панська, сила твоїми руками. Роби те, що тобі наказують, а нас із паном бог розсудить».

Ступив я до батька, взяв різку в руки, а пан з коня зліз та солі набрав повну жменю, щоб посипати батькові рани, коли бризне кров… Не пам'ятаю я, як воно сталося. Тільки замість батька вдарити — ляснув я пана різками по пиці та на його коня. Мчу, босими ногами в стремена не потраплю, а сам схилився до кінської шиї.

«Братику, конику любий. Я ж тебе годував, я ж тебе водою поїв. Рятуй мою душу»

Женуться за нами вершники, а в мене і нагая немає. Мчить мій кінь, як вихор. А вони півколом розсипалися, щоб мене в болото загнати. Почав грузнути кінь, а вони чимраз ближче. Що робити? Я з коня та з горбка на горбок, з купини на купину. Вони облишили гнатися.

— Гади, — сплюнув з серцем Тимко і замовк.

Війнуло з степу сухим гарячим вітром, затремтіло листя молоденької тополі, наче хтось. попестив її шорсткою долонею. Сірим окрайком майнув у воротах кажан і зашарудів десь під стріхою. Терешко зітхнув і перекинувся на другий бік.

— Як же ви тепер надумали? Залишаєтесь у нашого старшини чи ні? — спитав він стримано.

— А чорт його зна. Тра подумати, — знизав плечима колишній хлоп князя Острозького. — Воно й добре б трохи відпочити та дочекатися чи то чумаків, чи то яких інших попутників. А як подумаєш — знов перед кимсь шию гнути… Здається, він не з лагідних.

— Сволота, — рішуче ствердив Тимко. — Такий здирця. Та коли б не Дике Поле, запровадив би він панщину, як ваш пан Потоцький, чи як там його.

— Ось тобі й козак! А ми думали…

— Що «думали»? Старшина — той самісінький дідич, щоб їм усім луснути. Поживи з моє — сам побачиш.

Запанувала мовчанка. Стало чути цвіркунів у степу. Беззвучною тінню промайнула сова і пронизливо нявкнула, зникаючи в темряві.

— А давно ви тут? — урвав мовчання пахолок Потоцького.

— Та вже третій місяць. Взимку в Києві були. Дуби та ком'яги вантажили. Там і заприятелювали, — хитнув Тимко в Максимів бік.

— Так ви з міщан… — розчаровано промовив пахолок Острозького. — А ми думали…

Хлопці — розреготалися.

— Хіба ж по містах мало голоти вештається? Заробляєш, як можна. Півроку так бідували.

— Ну а раніш? — з притамованим. недовір'ям допитувалися втікачі.

— Та селяни ж ми. Тільки я був монастирський, а він у челядниках у радця [59].

— Е, так воно все краще. Монахи сито живуть. Гладкі.

І знов блиснули в темряві білі зуби Тимка.

— Тю, дурні! Та невже ж ви гадаєте, що я чернець? Не сидів би я з тобою в цій клятій клуні та не робив би на старого глитая. Хлопом я був монастирським. Розумієш? І мене ганяли на панщину, і канчуками били, і різних данин вимагали, як у першого-ліпшогu дідича. Навіть ще й гірше, бо голову молитвами та святощами дурили, щоб і на думку не спало піти шукати волі. А потім забрали мене ченці до Стрятина, до друкарні. Вивчили мене, письменним зробили, і почав я в тій друкарні працювати, аж поки вмер старий владика Балабан та склали його друкарню в скрині. Тоді знов погнали на панщину.

— Он як… А мені здавалося…

Але Максим підвів голову і урвав утікача:

— Спитай його краще, як він із монастиря втік. Цікава історія. Мабуть, не чули такої.

— Пізно вже, хлопці. Час спати.

— Та ви коротенько.

— Ну, добре. Коли помер старий владика Балабан, опинився я в маленькому монастирі під Львовом. Пиячив наш отець архімандрит з панотцями, роздаровував селян і монастирське майно родичам та коханкам. Ну, звісно, прийшов час, коли не вистачило ані грошей, ані майна на таке сите та ласе життя. Почали вони сушити собі голови, як і монастир підтримувати і собі ні в чому не відмовляти, бо не звикли ж вони постити.

Почали тоді святі отці наполягати на хлопів, подвоювати панщину та данини, а ще більше дбати про наші грішні душі. Вимагали, щоб ми не пропускали жодної відправи. А не підеш до церкви — буде тобі таке; що краще світла не бачити: і дров у спокуту привези повну хуру, і паркан полагодь, і іншу роботу зроби, ще й п'ятдесят разів оченаша прочитай і навколішки три години постій, щоб їм луснути.

Жив я на селі під монастирською брамою. І кохалися ми з Христею, ковалевою дочкою. Сидимо вночі якось навесні біля хати… Яблуні квітнуть, соловейко тьохкає. А ніч темна, хмарна. Аж ось, бачу, хтось пробирається попід тинами. Наче злодій. Злякалася Христя, кинулася до хати, а я — в бур'яни. Придивляюся, аж це чернець з якоюсь черницею несуть щось тихенько та обережненько. Я — за ними. Вони до колодязя, поклали щось у цебер та опускають журавель. Потім витягли цебер, воду вилляли та й пішли. Та так тихенько, крадькома.

Я до хлопців.

«Так, мовляв, і так. Заховали вони щось у криницю». Хлопці й зацікавилися.

«А нумо подивімося!».

Спустили цебер раз — нічого. Спустили вдруге. За дев'ятим разом захопили щось, витягли, а в цебрі ікона та якась лядунка. Розкрили ми її, - то шовкова хустка, де вигаптувано, що цю ікону дарує нашому монастиреві сама божа матір за святе життя наших