Читати книгу - "Сповідь маски"

моє буття вранці, коли я побачив Соноко. Він оголив нещирість кожного сказаного сьогодні слова, кожного поруху, кожного кроку. Проте визнання їхньої фальші не було гіркішим за звичайну гірку непевність, чи все це не облуда: можливість подальшого викриття чомусь принесла мені полегшення. Як завжди, моя вперта тривога, що її викликали глибинні засади людського буття, справжній склад людської душі, запроваджувала самоаналіз у марне кружляння по колу. Настійна ідея — що відчував би інший юнак, що відчувала б нормальна людина — мучила мене, і невдовзі розпорошила навіть ту одробину щастя, яку я вважав дарунком собі.

«Гра» перетворилася на невід’ємну частку мене самого. То вже була не гра. Усвідомлення, що я прагну видати себе за нормальну людину, потроху розчинило первинну нормальність, отож я вже не міг не запевнювати себе, що й ця нормальність удавана. Інакше кажучи, я ставав людиною, яка вірить тільки в підробку. І, може, прагнення вважати любов справжньою виступило під маскою почуття, що душевний потяг до Соноко — нещире розумування. Не виключено, що то була перша спроба переробити самого себе на людину безапеляційну.

У тих роздумах я непомітно закуняв, коли зненацька в нічному повітрі розлігся зловісний, але водночас напрочуд притягальний, рев.

— Тривога, чи що? — Мене вразило, як легко прокинувся пан Оба.

— Та певно, — промимрив я. Ледь чутному виттю сирени, здавалося, не

буде кінця.

Побачення мало бути рано-вранці, отож ми прокинулись о шостій.

— Чули вночі тривогу? — запитав я, привітавшись біля вмивальників.

— Ні, — щиро зізналася Соноко.

Сестри тільки й чекали, щоб узяти її на кпини:

— Оце так! То ти нічого не знаєш! — напустилася на неї мала. — Навіть я прокинулась! А ти собі хропла щосили!

– І я чула, як ти хропла! Аж сирену заглушала.

— Таке скажете! А хто ще чув? — Соноко зашарілася; їй явно було незручно переді мною. — І далі розпускатимеш плітки, то начувайся! У мене була лише одна молодша сестра. А я змалку мріяв про гомінкий дім, повний дівчат. Оця напівжартівлива пересварка сестер була для мене чистим і точним уособленням земного щастя. І знову збудила в мені страждання.

За сніданком тільки й було розмов, що про цей перший у березні нічний наліт. Усі намагались заспокоїти себе, що наліт навряд чи серйозний, бо дали тільки попередження, а сигналу тривоги так і не було. Мені, власне, було байдуже. Про мене, хай би там навіть без мене дім згорів дощенту, а родина загинула. Нічого надто жахливого в такій уявній картині я не вбачав. Уява поступалася повсякденню, що раз по раз перевершувало всі сподівання. І йшла шляхом найменшого опору: адже виобразити загибель родини куди простіше, ніж, скажімо, батареї пляшок із заморськими трунками у вітринах Гіндзи та гру неонових вогнів у її вечірньому небі.

Уява не відчуває опору, які б жахливі видива не малювала, і це зовсім не свідчить про черству душу. Це просто один із виявів лінощів і незагартованості психіки. Учора, на самоті, я почувався, немов актор-трагік, а сьогодні, коли ми покинули нічліг, мене охопив лицарський дух, отож я зголосився нести речі Соноко. Я цілком свідомо зробив це перед усіма, розраховуючи на ефект. Я хотів показати, що її сором’язкість відношу на карб не свій, а матері й бабусі, прагнув заспокоїти Соноко, щоб вона відчула мою приязнь виразніше, аніж острах перед рідними. Мої невибагливі хитрощі мали успіх.

Доручивши мені валізу, вона, ніби чимось завинила, вже не відходила од мене. Подеколи я зачудовано вдивлявся в Соноко, яка розмовляла лише зі мною, зовсім забувши про приятелькуоднолітка. Курний зустрічний весняний вітер відносив лагідний і до болю чистий голос Соноко. Я совав під пальто плечима, міряючи вагу її валізи. Цей тягар хоч якось виправдував сором, що клубочився на споді моєї душі, мов у розшукуваного злочинця… Ми ще не вийшли за околицю містечка, а бабуся Соноко вже вибилася з сил. Пан Оба повернувся на вокзал і на диво хутко найняв аж дві машини на весь гурт.

— О-о, привіт!

Я стиснув руку Кусано й аж здригнувся, бо відчув під пальцями наче панцир лангуста.

— Що це в тебе з руками?

— А що, не бачив такого? — в ньому вже встигла з’явитися властива новобранцям зимна принадність. Він простяг обидві руки просто мені під ніс. На червоній, потрісканій від вітру й холоду шкірі зашкарубли бруд і мастило, утворивши ніби ракову шкаралупу. Та й руки були вологі й холодні.

Ці руки злякали мене достеменно так, як завжди лякала дійсність. Я відчув підсвідомий жах. Він виповнив моє єство, бо ці безжалісні руки викривали щось у мені самому, звинувачували щось в мені самому. Мене лякало те, що перед такими руками не можна брехати. І щойно усвідомив це, як інша реальність — Соноко — стала уособленням єдиного обладунку, єдиної кольчуги, здатної захистити моє недолуге сумління від цих рук. Я відчув, що мушу любити її будь-що-будь. Цей обов’язок залягав ще глибше від глибоко прихованого сорому…

А Кусано, нічого не підозрюючи, безневинно провадив далі:

— З такими руками у лазні не треба мочалки!

Легеньке зітхання вихопилося в його матері. Я відчув себе безсовісним нахабою. Соноко позирала на мене знизу вгору, ніби нічого не сталося. Я похнюпився. Я ніби завинив перед нею, хоч як це безглуздо звучало.

— Ходімо надвір! — Кусано з ніяковою грубуватістю виштовхав матір і бабусю назовні. На жухлому травнику відкритого всім вітрам казарменого подвір’я родичі посідали навколо своїх курсантів і підгодовували їх. Соромно зізнатись, але скільки я не протирав очі, нічого привабливого в цій сцені так і не знайшов.

Кусано й собі розташувався в центрі родинного кола, напхав за обидві щоки печива і, вирячивши очі, махнув рукою у бік Токіо. Звідси, з пасма пагорбів, було добре видно долину, в якій лежало серед безживного степу містечко М., а за нею поміж гір прозирав клапоть неба над Токіо. Холодні провесінні хмари кидали туди прозорі тіні.

— Ото жах був уночі! Там усе було червоне! Хтозна, чи твій дім уцілів. Досі таких нальотів не було, щоб усе небо палахкотіло.

У голосі Кусано вчувалася владність, він явно не бажав, аби його переривали. Нехай мама й бабуся швидше евакуюються, бо він від тих думок аж сон втратив.

— Гаразд, поїдемо чимшвидше. Бабуся тобі обіцяє!

З мови старої вгадувалась її крута вдача. Вона витягла з широкого паса-обі оправлений в почорнене срібло крихітний, наче зубочистка, олівчик, і стала щось ретельно писати.

Сумно було в поїзді, коли їхали назад. Навіть пан Оба, який