Читати книгу - "Пожежник"

говорили, як це часом буває, про те, хто зіграв би їх в екранізації їхнього життя (чого б це комусь спало б на думку знімати екранізацію життя медсестри з початкової школи та телефонного оператора Департаменту громадських робіт, було зовсім іншим питанням). Його вона бачила у виконані Джейсона Патріка чи, може, молодого Джонні Деппа — когось смаглявого та жилястого, здатного стати в стійку на руках, але й такого, хто б не гребував писати вірші час від часу. Саме зараз він виглядав як Джейсон Патрік або Джонні Депп у стрічці про героїнщика. Його очі гарячково блищали на липкому від поту обличчі. (Підібрати виконавицю Гарпер було значно простіше — Джулія Ендрюс, ніяк інакше. Джулія Ендрюс у свої двадцять вісім. І зовсім не тому, що вони були хоч чимось подібні, а просто через те, що жодних інших варіантів Гарпер навіть розглядати не хотіла. Якби їм не вдалося дістати двадцятивосьмилітню Джулію Енрюс, довелося б скасовувати проект).

Додому він дістався не на своєму велику. Позаду нього, побіч тротуару, стояла мирно припаркована одна з міських вантажівок — гарбузового кольору 2,5-тонний «фрейтлайнер» з прилаштованим спереду снігоочисним плугом, пошарпаним й почорнілим від частого вжитку. Вантажівки з плугами ганяли день і ніч, прибираючи уламки з доріг. Постійно десь там палало авто, яке треба було прибрати.

Вона попрямувала вперед коридором, обхопивши себе руками. Повітря, що йшло крізь прочинений дверний отвір, було прохолодним і несло запах осені — той кисло-солодкий аромат яблук і опалого листя з нотками диму. Завжди диму.

— Варто було подзвонити, — сказала вона. — Я не знала, що ти збираєшся зайти. Уже готувалася вкладатися. Певно, я тебе навіть не почула б.

— Я б якось пробрався. Може, вибив би шибку.

— Добре, що не вибив. У бойлері закінчилося мастило. Будинок і так важко опалювати, навіть без вибитих шибок. Надворі починає холоднішати.

— І не кажи. Не хочеш мене впустити?

Відповіді на це питання в неї не знайшлося, навіть для себе.

Гарпер воліла би, щоб він прийшов удень. Вона легко могла собі уявити, як відсмикує ланцюжок у яскравий, сонячний день. Та з жовтневою темінню, що згущалася за його спиною, і жовтневою прохолодою, яка віяла з прочинених дверей, було неможливо не думати про їхню останню розмову і його обіцянку повернутися додому, що прозвучала майже як погроза.

Вони глибоко вдихнула й промовила:

— Як у тебе справи?

— Краще. Значно краще. Вибач, що налякав тебе.

Він обдарував її винуватим виразом обличчя з-під довгих, майже дівочих вій.

— Як щодо спори? Ти хвилювався, що захворів. Нові мітки на тілі проступали?

— Ні. Нічого. Я запанікував. Мені дах зірвало. Жодних виправдань. Зі мною все гаразд — якщо не рахувати невиліковний приступ сорому. Драконяча луска в тебе, але саме я поводився, як... як... — він відвів погляд убік, до свого «фрейтлайнера», а тоді промовив: — Прокляття. Мені піти? І повернутися завтра? Я просто хотів побалакати про все. Мною раптово оволоділо нестримне бажання переконати власну дружину, що я не істеричний шмат лайна.

— Я теж хочу поговорити. Думаю, нам слід це зробити.

— Справді? — запитав він. — Про дитя? Якщо ми збираємося це зробити — якщо справді плануємо заводити дитину — нам потрібен план. Березень ще ой як не скоро. То може ти все ж таки відчиниш цей ствол? Я змерз.

— Зачекай, — відповіла вона.

Гарпер зачинила двері й поклала руку на ланцюжок. Провела ним крізь щілину, до круглого отвору, а тоді спинилася, програвши подумки все щойно сказане ним. Їй щось вчулося. Власні вуха зіграли з нею злий жарт.

— Джейкобе, — промовила вона, тримаючи ланцюжок на місці. — Ти щось сказав про ствол?

— Що? Ні. Ні. Я не... то ти мене впустиш? Бо я тут відморожу свою малу вузьку дупу.

Вона поглянула крізь вічко. Він стояв дуже близько, тож їй було видно лише його праве вухо й частину обличчя.

— Джейкобе. Ти мене трохи лякаєш. Покажи, будь ласка, свої руки.

— Гаразд. По-моєму, це ти зараз поводишся як параноїк, але гаразд. Дивись. Ось мої руки.

Він відступив крок від дверей і простягнув руки в обидва боки.

Його ліва нога підскочила й понеслася до дверей. Ланцюг вискочив зі щілини. Двері заїхали їй по обличчю; затинаючись, вона відступила назад і завалилася на підлогу.

З глибокої кишені його спортивок виринула рука зі зброєю — маленьким револьвером. Він не став наводити його на неї. Чоловік зайшов у двері і ліктем зачинив їх по собі.

— Я хочу, щоб усе пройшло по-доброму, — промовив Джейкоб. Він підняв вільну руку, повернувши її долонею, ніби переконуючи в благих намірах.

Вона звелася навкарачки і почала відповзати від нього, намагаючись піднятися.

— Зупинися, — наказав він.

Але Гарпер не спинилася. Їй здавалося, що вона зможе доповзти до рогу, дістатися кухні, спуститися сходами до підвалу, а тоді втекти через задні двері. Коли вона підвелася, він вдарив її по лівій нозі, ззаду, під коліно, і вона знову звалилася на долівку.

— Моя маленька, припини, — промовив він. — Досить.

Жінка повернулася на бік. Джейкоб стояв над нею з револьвером у руках і спантеличено дивився.

— Зупинися, — повторив він. — Я не хочу, аби усе було саме так. Хочу, щоб усе сталося, як ми й домовлялися. Щоб усе було по-доброму.

Вона знову почала повзти. Коли він ступив крок до неї, вона вхопилася за бічний столик, на якому стояла дерев’яна лампа, і шарпнула його, намагаючись жбурнути в Джейкоба. Він відкинув його вбік, ледве глянувши — його погляд був прикутим до неї.

— Прошу, — сказав він. — Я не хочу робити тобі боляче. Мені стає зле від самої думки про це.

Він простягнув ліву руку, пропонуючи допомогти підвестися. Коли вона не стала її приймати, він нахилився вперед, вхопив її за плече та рвучко поставив на ноги. Щосили пручаючись, вона намагалася вирватися. Тоді він смикнув її, і вона поточилася на нього, припавши чоловіку до грудей. Він ухопив її в обійми, міцно затиснувши.

— Прошу, — провадивав Джейкоб, намагаючись її втримати. — Будь ласка. Я знаю, тобі страшно. Мені теж страшно. Ми маємо повне право боятися. У нас обох ця штука, і ми помираємо. — Револьвер впинався їй у спину. Футболка задерлася, і вона відчувала холодний доторк металу. — Я хочу, щоб усе було, як ми й домовлялися. По-доброму. Щоб усе було лагідно й легко. Я не хочу скінчити в розпачі, наляканий і весь у сльозах. І щоб ти так померла я теж не хочу. Я занадто тебе обожнюю.

— Не торкайся мене, — заговорила вона. — Ми не знаємо, чи ти хворий. Я не хочу тебе заразити.

— Я знаю.