Читати книгу - "Місто карликів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У кімнаті, що ховалася за важкими дубовими дверима, йому доводилося бувати всього раз чи двічі, і теж за особливих обставин. Обставини цього дня не просто особливі — екстраординарні. Такого на його пам’яті ще не було. Втім, що таке — його пам’ять? Це мить у житті Його Пані. Всього лише короткий відтинок, упродовж якого йому дозволено супроводжувати, охороняти, допомагати її земному тілу.
Кімната нагорі видавалася звичайнісінькою собі бібліотекою. Трішки старовинного ґатунку, як на його смак. Важкі дубові двері, важкі дубові полиці. Камін, два крісла з такими ж дубовими лапами. Столик між кріслами, посередині — інкрустоване коло. Воно, здається, повертається. Книжки у шкіряних палітурках. Просив колись одну почитати. Глянула так, що зрозумів — вони тут не для того. Глуха стіна з каміном обернена до вулиці, її прикрашає лише фігурна, візерункова кам’яна кладка. А вікна виходять на Щастигору. Звідси вона здається зовсім близькою, на віддалі простягнутої руки. Дивно, наче й поверх не дванадцятий, наче сходи всього у десяток-другий східців, а виглядає так, ніби ця кімната десь окремо від будинку — високо-високо і близько-близько.
— Я зачекаю?
— Можеш присісти. Ні, не туди. У це крісло, тільки у це. Ось, можеш почитати, — пані тицьнула йому в руки не книжку, ні, якийсь журнальчик із сучасної макулатурної преси. Де він тут узявся? А так хотілося запопасти бодай кілька отих антикварних книжок! Заповіла б, чи що, за вірну службу!
Пані Аріадна постояла трохи біля вікна, подивилася на зовсім спокійну сьогодні Щастигору — ані попелу, ані диму, ані навіть пари. Постояла.
— Де він?
Робі подав пакетик із травою, який купив справді у супермаркеті. Всі інші складники, мабуть, є, бракувало лише цієї травички з дивною назвою.
— А може, не треба?
Пані Аріадна глянула, немов на нерозумне хлопченя, поглядом здалеку.
— Дякую тобі, мій хлопчику, це так по-людськи, — повторила знову. — Це по-людськи, і тому зайве. Ти ж знаєш, що треба. Інакше я не зможу виконати того, для чого я тут. І навчити її.
У Роберта на язиці сиділо сто запитань, але він не хотів ставити їх зараз. Він розумів — треба. Він знав ціну того «треба».
— Допоможи…
Робі провів її до зовсім маленьких, непомітних між книжковими шафами дверей. За звичкою вихованого чоловіка хотів відчинити їх перед дамою. Клямка немов закам’яніла, не зрушилася ані на міліметр. Він відсмикнув руку, почервонівши:
— Вибачте…
— Пусте, Робі, ти ж усе знаєш…
Вона посміхнулася втомлено і сумно, погладила його, дорослого, хоч і невисокого, чоловіка по розкішній чуприні, мов хлопчика:
— Зачекай, я не забарюся…
Клямка піддалася її руці так м’яко, двері відчинилися без усякого звуку.
Він підійшов до вікна, глянув на Щастигору, ще раз подивувався, як близько опинилася вершина, наче в бінокль видно.
Сів у глибоке, зручне, м’яке крісло, саме те, куди вказала пані. Роззирався довкола. Цікава кімнатка. Цікаві книжки. Якби він не знав, що тут, у цьому будинку нічого не можна торкатися просто так, із цікавості, неодмінно прихопив би кілька книг, щоб переглянути. Не тих, що вишикувалися дорогими обкладинками на показ — он, мовляв, які ми мудрі, а пригодницьких, простіших, у шафі під протилежною стіною тих романів — скільки завгодно, до сучасних включно. Підійшов ближче — коли ще доведеться розглядати! Суцільні античні класики — Сенека, Плутарх, Светоній, Тацит… І в тій самій серії, в таких самих палітурках — чомусь Наполеон, Цезар, Гітлер, Сталін… Значить, видання сучасне? А палітурки старовинні, з телячої шкіри, не інакше, із золотом тисненням. А ціна… Такі книжки не ховати десь отам по замкнених кімнатах, а прикрашати кабінет, щоб відвідувачам очі на лоба лізли… Подарувала б за вірну службу хоч кілька…
Та доведеться задовольнятися журнальчиком. Знову влаштувався у кріслі. Спробував покрутити інкрустовану вставку столика. Ага, братчику, тут теж не все так просто! Крутиться, та ще й підіймає один край — це ж підставка під книжки! Під оті величезні, важкі! Справді, як їх читати, кожна кілограмів п’ять важить? У руках не втримаєш. Мусять лежати на столі, на оцьому колі, що повертається. Якщо отак закріпити — дуже зручно.
Минула, може, година, а може, хвилин двадцять. Він не глянув на свій годинник, а той, що на каміні, зупинився, стрілки зійшлися на дванадцятій, лягли одна на одну, поцілувалися і завмерли. «В оргазмі…» — вилася паскудненька думонька. Він дивився на годинник так уважно, що, мабуть, той відчув. І тихенько зацокав. Секундна стрілка зрушилася і попливла циферблатом.
Відчинилися маленькі двері. Пані Аріадна вийшла.
— Ну, побігли?
Він хотів подати руку, але це було вже не потрібно, хіба задля гречності. Очі пані виблискували знову молодо, спина вирівнялася, ноги несли тіло швидко і легко.
— Побігли, — зітхнув Роберт.
— Не дивися на мене так, ніби я украла соску в немовляти! — Її голос знову лунав дзвінко і майже розсипався сміхом, якби вона могла і хотіла сміятися за цих обставин. — Я знаю все, що ти хочеш сказати, вдячна тобі за це, але ти знаєш, Робі, це — єдиний шлях, іншого немає. Мені потрібен час і сили.
— А коли…
— Вона прийде завтра о шостій.
— Я привезу.
— Не треба. Сама дійде, невелика пані. Поки що. Пішки.
— Звісно, пішки,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто карликів», після закриття браузера.