Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Уранці Юкіко спакувала свій одяг.

— Що трапилося?

— Мені краще буде виїхати.

— Навіщо?

— Тепер вам ліпше мешкати разом. Побудьте наодинці, звикніть одне до одного. Постарайся її полюбити, дівчинці необхідна твоя любов.

От і ще одна мадам Бенджамін.

— І куди ти поїдеш?

— До батьків, — сказала Юкіко. — Ось їхня адреса, — аркушики з ієрогліфами: адреса, схема того, як туди краще дістатися від станції, і: «Я сумуватиму без тебе».

Здається, так?

Ми відвезли Юкіко на вокзал.

— А чому ти її не поцілував? — запитала в мене Маринка.

— Тут не заведено, — відповів я.

— Вона тобі хто?

— Ну… — я боявся травмувати малу.

Але поки я думав про це, доня встигла здивувати мене:

— Ну, ти її ши-ши-ши, — і вона зробила кілька рухів стегнами, після яких я ледь не відважив їй потиличника.

— Так, — сказав я. — Вистачить дитинства. Канікули закінчено. Починаються суворі будні.

Ми поїхали в ресторан, а потім на моє прохання посильний із крамниці навпроти мого будинку з’їздив до українського консульства і привіз відтіля півтора десятка газет і досить безглузду книжку «Сто найвідоміших шедеврів України».

— А це навіщо? — запитала Марина.

— Уроки вчитимемо.

— Ну, читати ти вмієш, — сказав я. — А писати?

— Я знаю три мови, — відповіла Маринка. — Я вмію і писати, й читати, і навіть знаю, що двічі по чотири — вісім.

— Чудово.

Ми залишилися вдвох, і я навіть не міг уявити, чим зайняти її далі.

— Може, сходимо в кіно?

— Навіщо?

— Просто.

— Не хочу, — сказала вона, лежачи на животі й гортаючи комікс.

— Можемо сходити попоїсти чого-небудь солодкого.

— Теж не хочеться.

— Солоного?.. Гіркого?.. Такого, що тіпається і плазує по тарілці?

— Слухай, — сказала Марина. — А що ти робив би, якби мене не було?

— Тобто?

— Ну, якби я не приїхала, що ти робив би зараз?

— Працював би.

— Ну то працюй.

— Гаразд, — я вивів її на кухню, опустив натисканням кнопки «підлога номер три» кабінет і ввімкнув комп’ютер.

Тут немає церемоній, немає повчань: сприймання Дзен винятково особистісне. Самовдосконалення у Дзен не передбачає зміни поведінки, але кличе до усвідомлення природи звичайного життя. Кінцева точка — це початок, і найбільша чеснота — простота.

І от я дивився котирування, а Марина лежала на підлозі мого кабінету й вирізала з буклета картинку Сатоші Урушіхара, щоб уклеїти її у витягнений із рюкзака зошит «Мої Щоденники».

«Мариноньці присвячено», — це єдине, що я зміг прочитати з нього. І то — випадково. Коли вона відкривала цей зошит у потязі.

Що я продавав тоді? Що купував? Я просто просидів майже шість годин, утупившись в екран комп’ютера. Так і не придумавши, що ж мені робити далі.

— Ну і? — запитав Дмитро.

Сашко саме вивів Маринку на вулицю, щоб спустошити кілька автоматів, які торгують коміксами.