Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Так і цей парк був метрів двадцять на двадцять. Тож усю землю, викопану нами з-під згорнутого в рулон дерну, довелося відвезти із собою, завантаживши її в целофанові мішки. Інакше вже вранці поліція знала б про влаштоване нами поховання.

Поліцейські відділки — це маленькі пости (кобани), де сидять кілька дружелюбних охоронців закону, завжди готових пояснити, як пройти в потрібне вам місце (навіть якщо вони самі цього не знають), і доглянути за дітьми, які загубились, чи старими, які заблукали. Що ж до їхньої здатності впоратися із серйозними злочинами, то вона зазнає реальної перевірки вкрай рідко.

В убитих були українські паспорти. «Іваненко, Петренко, Тимошенко» — чудові прізвища для людей, які вирішили залишитися зовсім без прізвищ. Як і імена «Віктор, Олександр, Андрій».

— То що будеш робити? — запитав у мене Дмитро.

— А що я маю робити?

— Певно, треба повернути цей диск, раз за ним прислали стрільців аж сюди.

— Ні в якому разі. Я ж її тільки знайшов, — я мав на увазі Марину. — А повернувши диск, я зраджу її. Адже вона сподівається, що я є її захистом. А так я перетворюся в її очах на боягуза.

— Логічно, — кивнув Сашко, який займав майже все заднє сидіння. — Дуже логічно.

— Послухайте, докторе Спок, — сказав мені Дмитро, — а ви не боїтеся, що наступного разу сюди пришлють одразу чоловік п’ятнадцять.

— Усе можливо, — відповів я.

— Він правий, — сказав Дмитрові Сашко. — Дівчинка вирішила побавитися в тата-захисника. І вона має на це всі підстави. Розчарувати її — значить скривдити.

— А якщо вона захоче бавитися в тата-пожежника чи в тата-грабіжника банків?

— Значить, гаситимемо для неї будинок чи пограбуємо банк.

— Що значить «гаситимемо»? — поморщився Дмитро.

— А те і значить, — відповів Сашко. — Не кидати ж нам їх?

Дмитро задумався.

Нарешті сказав:

— Добре, їдемо.

— Куди?

— Куди, до Сергієвої дочки.

Я не став говорити: «Я можу це зробити сам», «Не треба, хлопці», «Навіщо підставлятися?» Тільки:

— Спасибі.

Адже по-іншому просто не могло бути. Надто багато в нас було спільних спогадів, щоб я не сподівався на їхню допомогу.

Коли мені виповнилося шістнадцять, я переміг іще одного обдарованого бійця — Тадасіму Акіяма. У віці двадцяти одного року я вирушив до столиці й бився там із різними майстрами клинка, жодного разу не зазнавши поразки… Відтоді я живу, не дотримуючись ніяких особливих правил…

— Ну, а хто цей тато? — запитав Дмитро.

— Хто його знає, — відповів я. — Одне можна сказати точно: у нього є гроші, щоб надіслати сюди кількох стрільців, і вкрадений у нього Маринкою диск цікавить його значно більше, ніж сама пасербиця.

— Може, й ми зашлемо до нього кого-небудь? — запитав Сашко. — Наприклад, якихось якудз із гранатометом.

— А навіщо?

— А так. Щоб не чекати від нього нових посланців.

— Якщо приїдуть нові, — сказав я, — тут і залишаться. Якщо приїжджатимуть занадто часто, то ми з Маринкою змінимо прізвища і зникнемо десь на островах…

— Звик до неї? — посміхаючись, запитав Дмитро.

— Звик.

— Не хочеш розлучатися?

— Не хочу.

Я не знав тоді, як правильно пояснити свої почуття. Радше як подвійне усвідомлення: «Життя скінченне» і «Але в ньому є хтось, хто надає йому сенсу». І цим «кимось» була, звичайно ж, Марина.

Хоча тоді це ще не було справжньою любов’ю.

— Треба купити їй чого-небудь смачненького, — мовив Сашко.

— Ні в якому разі, — відповів Дмитро. — Дівчинка покарана. Нехай хоч день вона поживе з відчуттям провини, щоб усвідомити…

Ніхто з нас ніколи не займався вихованням дітей, але щодо теорії:

— Містере Спок?

— Так, містере Спок.

— Чудово, містере Спок.

Як його звали? Здається, Бенджамін…