Читати книгу - "Мій тато — кілер"

— Але він міг зробити пластику, — сказав Дмитро, — змінити обличчя.

— Чоловік, — посміхнулася Марина, — якщо тільки він не схильний до гомосексуалізму, ніколи не зробив би цього. Змінити ім’я, змінити відбитки пальців, поголити голову чи відпустити бороду, але при цьому залишити обличчя таким, яким воно є.

— Скільки тобі років? — запитав, здивований її пізнаннями в чоловічій психології, Сашко.

— Дванадцять.

Але мене цікавило інше:

— І ти знайшла мене за копією водійських прав?

— У світі, — сказала Маринка, — у тебе щонайменше семеро двійників. Не віриш? Можу дати адреси. Але в жодного з них немає трьох шрамів над правою бровою.

Я кивнув.

— Але не думай, ніби знайти тебе було так легко, — сказала моя дочка. — Мої комп’ютери працювали майже півтора року, не вимикаючись ані на мить. Із десяти згоріло вісім. Але в мого вітчима багато грошей, а тому… Та я не про це. А знайшовши твої нові дані…

— Почекай, — сказав насуплений Сашко. — І так можна знайти будь-кого?

— Атож, — безтурботно відповіла моя доня, навіть не уявляючи, наскільки сильно вона змусила цим захвилюватися Сашка. — Щоправда, за наявності спеціальних програм. Та й усі архіви захищено кодами… А тому й за наявності універсальної програми їхнього злому…

— А де ти їх узяла? — запитав я. — Програми…

— Написала, — сказала вона.

«То скільки тобі років?» — це могло звучати рефреном увесь той вечір.

— То ви слухаєте чи ні?

— Слухаємо.

— Слухаємо-слухаємо.

— І от, коли я тебе знайшла, я раптом зрозуміла, що не поїду до тебе.

— Могла б написати лист, — сказав я.

— Щоб ти злякався і зник у невідомому напрямку? — я справді міг це зробити. — Оце вже ні, треба було їхати до тебе без попередження. Але тоді я не могла зважитися. А недавно моя мамаша…

— Мама, — поправив її Сашко.

— Ні, мамаша, — цього разу дівчинка навіть не посміхнулася, — вкотре лягла лікуватися від кокаїнонюхання. І ми залишилися з вітчимом удвох.

— Ви посварилися… — почав Дмитро.

— Так. Ми посварились. Я образилась і вирішила поїхати до тата. До справжнього тата.

— До тебе, — сказав Дмитро.

— Ага. А вітчим у мене банкір. Ну, то я заслала в його комп’ютери вірус «Маринонька хороша дівчинка» і виїхала.

— А диск?

— А на диску засіб від цього вірусу. Уявляєте: стоїть банк, у ньому сто комп’ютерів — і всі не працюють, а тому ніхто не знає, які в банку рахунки, які клієнти, хто кому що винен. Три тижні — і повне банкрутство.

— Так, — кивнув Дмитро. — Я теж прислав би стрільців.

— А все просто, — сказала моя комп’ютернорозвинута дитина. — Існуючими на даний момент методами цей вірус знищити неможливо. Хоча насправді зробити це дуже просто. Треба тільки ввімкнути заражений ним комп’ютер, дочекатися, коли він запитає «Що?», і написати: «Маринонька хороша дівчинка, а її вітчим — козел».

— І все?

— Ага, — було схоже, що «ага» її улюблене слово.

— Ну, а мама не хвилюється, що ти зникла? — запитав Сашко.

— Мабуть, ні. Коли я бачила її востаннє, вона довела себе до такого стану, що не могла згадати свого імені. А вітчим, судячи з того, що він прислав сюди своїх людей, знає, де я. Вибач, — сказала мені Маринка. — Я забула всі папірці щодо твоїх пошуків на своєму столі.

— Нічого, — сказав я.

— Тому він знає, де я і з ким.

— Зрозуміло.

— То ви не гніваєтеся? — запитала Марина.

— Не дуже, — відповів я.

— Але наступного разу, — сказав Сашко, — все-таки попереджай про те, що хтось може приїхати, щоб нас убити.

— Добре.

Рівень злочинності в Японії неймовірно низький не тільки тому, що відсоток розкривання злочинів високий, а й тому, що боязнь підвести свою групу і стати ізгоєм є набагато страшнішою, ніж перспектива потрапити до в’язниці. Тож поліції практично нічого робити.

Ми обшукали трьох убитих нами стрільців.

Потім, віднісши трупи до машини, повезли їх у найближчий парк. У Японії завжди були проблеми із землею. Тут усього не вистачало — землі, природних ресурсів, навіть будинків і квартир, щоб розселити