Читати книгу - "Останній пророк"

бився звичайно з товаришами. Не раз приходив додому з розхряпаним носом, підбитим оком або ґулею на чолі. Тоді бідкалася, бувало, над ним мати, що за таким розбишакою плакатимуть Йотапатські підземелля. Але так бідкалися усі матері Захарієвих товаришів. Ніхто тим бідканням не переймався. Тепер Захарій намагався пригадати, коли востаннє був він побився з товаришами? І не міг. Голова, до якої нестерпно втинається сонце, гуде й ломить, а з рота не щезає залізуватий посмак крови.

Так, бували в житті моменти палких суперечок, особливо за юнацьких часів. Суперечок за пророків, закон, обряд. Коли, бувало, від крику ламався голос і не вистачало слини в роті для звогчування пересохлого язика. А від жестикуляції втомлялися руки. Але ніколи на таких спорах ніхто не сягав до права п’ястука. Не кажучи вже про часи, коли став виконувати священичі обов’язки, зробився членом громади старших у Геброні. І так ось пройшов би майже через ціле життя. З переконанням власної поважности, з вірою, що над кожним насильством перейде його дух, дух вибранця серед вибраного народу — священика — переможний і недоторкальний. Тому і про усі насильства над народом судив часто з цього, аж занадто мудрого становища. Чи ж так уже конечно підносити п’ястука в обороні власної правди? Яка це правда, що для свого захисту вимагає мечів, списів і стріл? Лише терпеливість і мудра переконаність у власній і Божій перевазі переможуть противників. Відплата прийде без крови і сліз. Виконування заповідей і закону є важніше, ніж їхня оборона!

А тепер ось його вдарили! Його! Священика! Ударив чужинець-вояк, символ насильства і сваволі! Збезчестив його! Як же стоятиме він перед олтарем Господа, побитий і понижений! Якого очищення потребуватиме душа й тіло?..

Старого діда, що проклинав римлян, давно вже не було між подорожніми. Але тепер лише почали струмити Захарієві від свідомости до серця грізні й безсилі слова пророків. Які чужі були вони колись Захарієвій душі! Бо все лишалися тільки набутком байдужих уст, ніколи не проходили через вогонь серця. А тільки тепер-ось починали оживляти задубілу, кволу мудрість. І за кожним їхнім дотиком здригалося серце невідомим почуттям, а звихрені думки крутилися в голові, як полова на розвітренім току.

Захарій починає маячити. Від удару по голові, нервового потрясення і спеки починається в нього гарячка. Відчуває, як хвилинами млость підноситься з глибини шлунка, підступає аж до горла й огидним почуттям розповзується по всьому тілі. Тоді він робить страшне зусилля, закидає назад голову, втягує в себе гаряче повітря, затинає нігті в долоні і напружує м’язи, щоб не звалитися з сідла в придорожній порох. І здається Захарієві, що ця дорога до Єрусалима стає безконечним шляхом муки, якого він ніколи не здолає. Бо вже сили цілком, без останку опускають його. І якби не почуття священичої гідности, то вже давно, мабуть, зупинив би свого віслюка край дороги, ліг на розпечену рінь і стогнав би, і проклинав, і плакав… Як колись Йов{16} на гноїщі!.. Як Єремія на руїнах!.. А так — лише-но втриматися, не впасти з сідла, добитися до Єрусалима…

У цьому безконечному чергуванні півмлости й півсвідомости минає гаряче відполудня. Лише в Бетлегемі зупинився гурток біля криниці, щоб напоїти віслюків й освіжити Захарія. Юрба зацікавлених оточила його, й вигуки ненависти на чужинців перебивали оповідь одного з прочан про вояцький напад. Але й тут Захарій мовчав і не бачив нічого, і так само, у півпритомности, продовжував дальшу путь. Сонце вже почало хилитися, коли подорожні вийшли на останній горб і відразу побачили святе місто, сховане в долині. Ось вона, донька Сіону! Несподівано прекрасна розляглася на своїх горбках, притулилася до пещених затінком долинок! Очі мандрівників не можуть відірватися від її обрисів. Хвилинку стоять вони у захопленні, не знаючи на чім спинити свій щирий подив. Аж нарешті могутня білість храму поглинає їхню увагу. І вклякнувши нараз, починають молитися.

Скільки разів бачив уже Захарій у своїх мандрівках це місто! За всіх пір року, при кожній погоді. Але ніколи ще не дивився на нього з таким почуттям, як сьогодні. Бувало, також усе спинявся й молився до храму. Але його благання були завжди без пристрасти і благословення, без запалу. Ніколи не спалахували вони болем Єремієвим, гнівом Ісаїним{17}, плачем Єзекиїлевим{18}! Лише жевріли догасаючим жаром покори Йова, кволістю мудростей Проповідникових. Треба було твердого вояцького п’ястука, запоморочення мозку й болю тіла та душі, щоб сьогоднішня молитва вибухла такою неподібністю до попередніх:

— Хай же вся нешляхетність їх прийде перед лице Твоє, Господи, й учини їм таке, як вони вчинили мені! Вижени і скинь у море силу їх, полум’ям хай будуть спалені вони! Хай зберуть грабіжників і насильників, як збирають сарану для спалення її, як струшують хрущів для нищення їхнього! Хай падають вони, як гній на полі, як снопи за женцями! Хай здійметься сморід від непохованих трупів їхніх, а гори затопляться їхньою кров’ю рудою. Дай же, Господи, затвердіти серцям їхнім, карай їх до останку гнівом своїм і знищ їх, щоб ані сліду по них не залишилося під небом Твоїм!..

Син, син! От кого треба б було тепер! Син міцний тілом і палкий духом. З благословенням Вишнього, мечем Ґедеоновим{19}, пращею Давидовою, правицею Самсоновою. Щоб побив, знищив і витеребив їх, як Ґедеон мадіянитян, як Давид — Ґоліята, як Самсон — філістимлян. Сина, о сина тепер! Сина Захарія й Елісеби! Могутнього й сильного нащадка, вождя перед Господом сил!..

У коливанні гарячкових думок стоїть нерухомо час.