Читати книгу - "Коли настане день"

рухалась лісовою стежкою, підхопився і поспішив до неї. Вони вирішили прогулятися на верхівку гори. Не Соломіїної улюбленої, іншої. Та гора була тільки для неї і Гордія. Соломія одразу попередила, що нічого про себе розповідати не буде, і якщо він хоче її бачити, то нехай не задає питань. Натомість вона розпитала його про все, що її цікавило. Йому було дев’ятнадцять років, жив, як вона і думала, у її колишньому селі, але не так давно, усього п’ять років. Значить, його не було серед тих ненависних діточок багато років тому. Добре, подивимось, що за парубок цей Петро. Вони зустрічалися в лісі кожного дня. Соломія постійно відчувала те непереборне бажання його обійняти, їй хотілося торкатися його обличчя, рук, плечей. Коли він брав її за руку, щоб допомогти перестрибнути повалену колоду або здертися на гору, дівчину починало лихоманити. Такого вона раніше не відчувала. Їй хотілося бачити Петра кожного дня. Соломія закохалася. Їй було з ним цікаво. Він навчався на факультеті журналістики, цікавився історією краю та фольклором. У село приїздив до батьків під час канікул.

Соломія більше вже не могла себе контролювати, і коли Петро нарешті наважився поцілувати її, вона не опиралася. Дівчина поринула в глибоку безодню насолоди, що затягувала її все сильніше. Соломія почувалася щасливою. Він любив її, пестив ніжними словами, малюючи їхнє спільне майбутнє. Вона не питала, чи були у нього раніше дівчата. Головне, що зараз він із нею.

Так пройшло півтора місяці. Але раптом дзвінок чужої людини розрізав життя Соломії навпіл. Зателефонували сусіди. Повідомили, що мами більше немає. Соломія застигла, тримаючи мобільний телефон біля вуха і дивлячись великими пустими очима кудись вдалечінь. Через годину вона вже їхала до райцентру автостопом, і в її голові стрибала одна-єдина думка — це вона винна, вона, тільки вона… Вона рідко телефонувала матусі, захоплена несподіваним щастям, вона забула про неї, а мама не хотіла тривожити її спокій, щоб донечка гарно відпочила перед навчанням. І ось трапилось невідворотне… Сердечний приступ. А її не було поряд, щоб допомогти, викликати швидку, врятувати. Сусіди викликали міліцію, коли зрозуміли, що щось трапилось, бо мама вже кілька днів не виходила з дому. А вона, захоплена своїм раптовим коханням, нічого не відчула, не полетіла на допомогу, забула про неї. Вона ніколи собі не пробачить. Тому що цьому немає прощення.

Соломія поховала маму і поїхала на навчання до Києва. Але Петра забути не змогла. Вони писали одне одному по електронній пошті, телефонували та слали смски. Та поступово листи хлопця почали приходити все рідше, а одного дня телефон відповів не звичними гудками, а холодним голосом автовідповідача «Цей номер не обслуговується». Соломія писала і писала йому, не в змозі себе контролювати. Якесь божевілля охопило її. Вона не зірвалася і не помчала до Петра лише тому, що була літня сесія, а в неї ще були якісь залишки розуму, які не давали їй можливості зовсім спаплюжити своє майбутнє цим навіженим коханням. Вона сяк-так здала іспити і поїхала до Гордія. Там вона дізналася, що Петро вже два роки має дівчину, з того ж таки села, вона на рік за нього молодша. Вони разом навчалися в університеті, а на канікули приїжджали додому. Тож він зустрічався одночасно з ними двома. І кохався, виходить, з двома. Чи тільки з Соломією, хто знає. А коли вона поїхала, він викинув її зі свого життя. Виходить, то була звичайна хіть. А вона вірила усім його словам про кохання, про те, якою вони будуть щасливою парою. Вона не витримала і пішла тієї темної липневої ночі на свято Івана Купала. Соломія ховалася за деревами, щоб її ніхто не побачив, і видивлялася Петра. Вона хотіла подивитися на ту стерву, що заполонила його душу. На ту, кого він обрав, кому він не брехав про щасливе майбутнє. І вона її побачила. Соломія впізнала її. То була та сама дівчина, що тоді першою почала кричати їй «Відьма!» То була саме вона. Вона була білява, гарна, струнка. А головне, з нею був він. Вона знову виграла. Соломія відчула дику ненависть. Їй захотілося знищити її, розірвати на шматки, розкидати їх по всьому лісу, щоб дикі звірі гризли її кістки і їли м’ясо. Щоб вона зникла назавжди. І навіть якщо Петро не повернеться до Соломії, тої, кого він любив зараз, теж не буде в його житті.

Соломія стояла і дивилася, як вони, взявшись за руки, стрибають через вогонь. Ненависть застеляла їй очі, заповнювала її єство, туманила мозок. Вона відчула насолоду від думки про помсту. Сльози котилися по щоках, а в голові сновигали божевільні ідеї, як і куди заманити ту білявку і які краще використати заклинання та трави. І раптом перед її очима з’явилася прозора постать. Соломія дивилася на її обриси, і сльози ще рясніше покотилися по її щоках.

— Не треба, люба! — сказала мама і лагідно подивилася на доньку. — Не губи себе. Він не гідний твого життя. Скоро ти знайдеш справжнє кохання. Вір мені, я знаю. А в тебе є Гордій. І я завжди поряд із тобою.

Силует почав повільно танути. Соломія простягла руку і провела нею у повітрі. Потім повернулася і побігла в глиб лісу.

Дівчина катувала себе почуттям провини. Чому вона не розповіла про Петра Гордієві, приховала від нього свої почуття? Звичайно, він бачив, що вона закохана, але нічого не питав. Вона завжди все сама йому розповідала. А тут змовчала. Тож він не став її розпитувати. Схоче, розповість. І вона розповіла. Але вже нічого не можна було вдіяти. Соломія розуміла, що якби тоді вона все розказала, маму б, можливо, вдалося врятувати. І вона би не страждала через це жахливе кохання. А так сталося те, що сталося. Чи було би все інакше, вона не знала. Але тепер у неї залишився тільки Гордій. І втратити його — означало вмерти. Тож краще хай вона помре сама, викинувши ту дурну табличку до озера, ніж жити далі, відчуваючи ще й цей, новий біль від нової втрати.

— Але ти вже не сама, — раптом сказав Гордій.

Соломія знала, що від нього нічого не приховаєш.

Дівчина розуміла, що втручатися у життя інших, керуючи їхніми вчинками, — це егоїстично. Та нічого не могла з собою