Читати книгу - "Пригоди двієчника"

— Розумію.

— В такому разі, старий, ідіть і репетируйте. Зустрінемось через тиждень.

Отже, мене прийняли на роботу. З місячним іспитовим терміном. Зарплату обіцяли виплачувати від виробітку. Місце в гуртожитку дадуть через місяць, якщо зарахують у штат. А поки що порадили зняти кімнату. Мені це було на руку, тому що в гуртожитку я не зміг би репетирувати.

Тепер усе залежало від мене самого.

За допомогою чарівної шапочки я знайшов не кімнатку, а невеличкий будинок з двориком, на околиці міста. Прибивши до хвіртки дощечку з написом «Обережно, у дворі злий собака!», взявся за репетиції.

За день я вживався в образи кількох собак. До обіду скавучав, як голодне осиротіле цуценя. Потім гавкав собакою, що захищає своїх дітей. Після обіду, надто ж уночі, вив страшним голосом вовкодава.

Спав я не на ліжку, а біля дверей, підстеливши під себе старенький матрацик. Навчився прокидатися від найменшого шереху і, як справжній пес, вити на місяць.

Моя сумлінність винагородила мене. Режисер слухав, як я гавкаю, вию, і задоволено мружив очі. Потім ляснув мене по плечу її радісно вигукнув:

— Та ви геніальний артист, старий!

Нарешті випустили на сцену. Як і домовлялися, мені заплатили від виробітку: сказав раз «Гав!» — дві копійки, двічі гавкнув — чотири копійки. На першій же виставі я нагавкав на три карбованці сімдесят чотири копійки. «Якщо й надалі буду так добре заробляти, — думав я з радістю, — то в кінці місяця пошлю додому посилку з гостинцями».

Але я не знав, що на землі ще існує чорна заздрість і що деякі люди можуть позаздрити навіть собаці.

Працював у нас чоловік, якого звали Карім. Його зачіска нагадувала гніздо чаплі. І ноги були довгі та худі, як у чаплі. Так от цей Чапля чомусь з першого погляду зненавидів мене. Коли глядачі аплодували мені, він з огидою затикав вуха. Коли Акил Тургунов ляскав мене по плечу й казав: «Молодець, старий!» — він одпльовувався і тікав зі сцени. «Я йому нічого поганого не зробив, — думав я. — Якщо не любить, хай не любить!» Не знав я, що він вдасться до підлоти.

— Вас викликає директор, — прибігла одного разу секретарка Мірагзамова.

— У мене репетиція, — відмахнувся я. — Потім зайду.

— Ні, він вимагає негайно.

Увійшовши до кабінету директора, я привітався. Мірагзамов не відповів. Його насуплені брови, колючий погляд не віщували нічого доброго. Але я не хвилювався, бо ні в чому не був винен.

— Кузиєв, навіщо ви компрометуєте добре ім'я свого закладу?

— Компро… компром… — Я не зміг вимовити цього закрутистого слова й простодушно спитав: — А що це означає, товаришу Мірагзамов?

— Людині, яка ганьбить свій колектив, слід би знати, що воно означає, — пробурмотів директор. — А ми сподівалися, що виростимо з вас справжнього артиста.

— Що я таке зробив? — прошепотів я злякано.

Мірагзамов мовчки натиснув на кнопку її викликав секретарку.

— Запросіть Карім-аку…

За хвилину Чапля стояв біля директорського столу, запопадливо приклавши руку до серця.

— Карімджан-ака, розкажіть-но нам те, що вам відомо про негідну поведінку Хашимджана Кузиєва.

— Розкажу, з задоволенням розкажу…

Я слухав круглі слизькі слова й начебто поволі-поволі занурювався в окріп. Нахабно посміхаючись, Чапля говорив, що я воджуся з компанією темних осіб. Начебто після роботи ми з ними збираємося в чайхані, в складчину готуємо плов і пиячимо. Начебто, напившись, я верзу, що в усьому нашому театрі немає жодного живого собаки, жодного птаха, і раджу ходити краще в зоопарк, де всі звірі справжні, аніж марнувати гроші на вистави нашого нікудишнього театру.

Я був так приголомшений, що не знав навіть, як виправдатися. Ну як я можу довести, що ні в яку чайхану ніколи не ходив, з жодною компанією не водився! Хто повірить мені?!

Директор пригрозив, що вижене втришия, якщо не схаменусь, не виправлю своєї поведінки, і відпустив мене.

Злорадно оскиряючись, слідом за мною вийшов Чапля.

— Що вас примусило це зробити? — спитав я, тремтячи від обурення. — Адже все це — чистісінька брехня!

— Що примусило, питаєш? — засміявся Чапля. — Брехня, кажеш? Звичайно, брехня! А зробив я це просто так. Дивлюся, надто ти висуватися став. Дай, думаю, зупиню хлопця, поки не пізно.

— Позаздрили, виходить? Хочете, щоб тільки вам було добре?

— Атож, кхе-кхе! Добре чи погано іншим — мені начхати. Важливо, щоб самому було добре. А що, як тебе раптом призначать на моє місце?! От я й постарався тобі накапостити.

— Ви негідник! — сказав я, стискаючи кулаки. — І ви ще заплатите за свій вчинок!

Увечері мала відбутися прем'єра вистави, в якій я грав головну роль — собаки, звичайно. Цю п'єсу ми готували давно і старанно, тому що Акил Тургунов чомусь вважав її своєю лебединою піснею.

Дія відбувалася на широкому зеленому пасовиську. Мирно пасуться вівці. Я невідступно ходжу за молодим чабаном, трусь об його ноги, інколи ганяюся за строкатими метеликами. В полудень вівці ховаються в тіні. Молодий пастух, залишивши мене стерегти отару, йде в аул. Він навчається у вечірній школі, вирішив сходити по підручники, щоб підготувати уроки на пасовищі. Адже це корисніше, ніж грати на сопілці.

Безтурботно світить весняне сонце. Високо в небі заливається жайворонок. Все довкола мирне і спокійне. І раптом з'являється вовк — Карім-ака, себто Чапля. Клацаючи зубами, він підповзає до маленького ягнятка й роззявляє страшну пащу:

— Я тебе з'їм!

— Капла-ане, допоможи-и! — кричить ягня. ь Я кидаюся на допомогу.