Читати книгу - "Знайти і затримати"

— Яка вона, сумка? Опиши її, — попросив Коренюка.

— Спортивна, кругла й продовгувата, з чорної штучної замші, — не замислюючись, сказав Юрій. — З білою лямкою, щоб носити на плечі.

Мене ще цікавив Максим.

— Яке прізвище у Максима?

— Шойко.

— Ти з ним учився в одній школі?

— Еге, він у паралельному класі.

Тепер, я подумав, зовсім легко розшукати Максима.

— Погано ти знав свого товариша, — зауважив Яків. — З таким у розвідку не підеш.

Коренюк важко зітхнув. Пора їхати. Я звівся. Юрій теж ступав, підтримуваний Мариною, кривився від болю.

— Ви їх зловите? — примружився до мене підсліпувато.

— Обов'язково, Юро.

Що ж, свідків для слідчого й суду досить. Ще телятниця Найденко, тітка і дядько з Тарасівки. Одначе бракувало найголовнішого — злочинців. Я згадав слова Юрія, що вони подалися в бік дороги. Його показання не співпадали з моїми припущеннями. Напевне, Коренюк просто втратив орієнтування.

Проте я підсвідомо відчував, що злочинці були десь у цьому районі. Рано чи пізно, а вони однаково звідси підуть. Тільки б не проґавити того моменту. Ось що важливо. Не проґавити.

Я подивився на годинник — десять хвилин на шосту. Скінчився робочий день, і скоро рух на трасі майже припиниться. Потім звечоріє, настане ніч, і люди відпочиватимуть до ранку. А чи доведеться нам?

— Тринадцятий! Тринадцятий! — нас викликали по рації.

Я взяв мікрофон.

— Тринадцятий слухає.

— Запишіть адресу Цибуха Петра, — сказав черговий.

— Хвилину… — Я поклав планшет на коліна й аркуш паперу зі списком власників «Волг», під ними вивів: «Цибух Петро». — Давайте, товаришу майор.

— Вулиця Продольна, 142.

Я швидко занотував.

— Є, — доповів. — У вас ніяких новин?

— Левенець дала свідчення про події на галявині, —. повідомив черговий. — Дуже турбується про Юрія, якого там залишили.

— Левенець? — я не второпав, про кого мова.

— Це Клава! Клава! — зраділо підказала Марина.

— Хай не турбується: Юрій з нами, — сказав черговому.

— Хм, Тринадцятий, я бачу, ви там не дрімаєте, — похвалив нас черговий.

— Іще одне: Шакула поклав гроші у спортивну, діжечкою сумку з чорної штучної замші.

— Угу… сумка… чорна… спортивна… — повторив майор. — Гаразд. З постів нічого втішного. Пошук триває. — І відключився.

— А Макс не з'явився у міліцію, — зазначив Юрій.

Його очі звузились, затуманились, і він став якимось млявим, обважнілим, наче поринув у сон. Очевидно, далося взнаки поранення й довге блукання лісом. Я дивувався з його завзяття, витривалості. Йому б не завадило відпочити. Проте відмовився, коли запропонували відвезти в лікарню. Молодчина.

Пазов дивився на адресу Цибуха-Чмиха. Я теж глянув і подумав, що спершу доведеться заскочити до нього. Нараз кинулась у вічі вулиця, на якій жив Савлук, і номер будинку — 140, а у Цибуха — 142 і та ж вулиця. Невже сусіди? Неймовірно! Втім, помилки не могло бути.

— Ти помітив? — запитав я Пазова.

— Авжеж, — відповів Яків.

Біля поста ДАІ ми побачили трьох інспекторів, і я швидко домовився з лейтенантом: хлопці спинять якусь легковушку і підкинуть Марину з Юрієм до міста.

— А коли ви їх покажете нам? — запитав Юрій, виходячи з машини.

— На очній ставці, потім — на суді, — відповів я.

Ми рушили.

— То куди тепер, Арсене Федоровичу? — спитав Бунчук.

— На Продольну.

— І Савлук на Продольній, — згадав сержант.

— Не тільки: вони з Цибухом сусіди, — додав Пазов.

— Овва! — здивувався Микола. — Банда, точно. Правда?

— Слідство покаже, — я не хотів робити передчасні висновки, хоча вони напрошувались самі й позбутися їх нелегко.

Насторожувало, що власник будинку і «Волги» — сусід Чмиха. А сусіди, звісно, спілкуються між собою. Принаймні знайомі. З'явилася можливість докладніше дізнатися у кожного з них про них же самих. Своєрідне взаємосвідчення. Припускав їхню причетність до пограбування з вбивством.

Особливу підозру викликав Цибух. Коли до сутінків не затримаємо злочинців, то хоч довідаємось про їх знайомих і спільників, у кого шукатимуть вони притулку, і там влаштуємо засідки.

Це теж неабищо.

Ми їхали передмістям, і Бунчук кидав погляди ліворуч. Я й собі глянув на будинки, але не помітив нічого незвичайного, хіба що… Ох і хитрий сержант! Націлювався на гастроном.

— Може, перекусимо? — запитав я Пазова.

— А чого ж?.. Зупиняйся, Миколо, — весело наказав йому Яків, беручись за ручку.

— Ліпше мені, — зупинив його Бунчук. — Я у формі, а вам без черги не дадуть.

Я поклав йому у нагрудну кишеню троячку.

— Візьми кефіру, ковбаси, батон, мінеральної води.

Сержант підтюпцем побіг до гастроному. Ми лише встигли перекинутись з Яковом кількома словами, як Микола уже вигулькнув на порозі гастроному з повною авоською. Я посунувся на місце водія.

— Ви чого?!.. — здивувався Бунчук.

— Спершу ти полуднуй, — сказав йому.

— Ну, ви даєте, товаришу капітан! — не без задоволення зауважив. — Я завжди вспію, а от ви…

— Розмови, сержанте! — удавано суворо припини я балачку.

Микола, посміхнувшись, шаснув у кабіну. Я нахильці випив, пляшку мінеральної води, аж після того завів «газик», і ми поїхали. Пазов і Бунчук смакували ковбасою, яка гостро, апетитно пахла часником.

Крутою вуличкою піднялися в центр. Звідси поїхали прямо до Жовтневого проспекту.

— Товаришу капітан, прошу до столу, — жартівливо запросив мене Бунчук ситим голосом.

Ми помінялися місцями. Повеселілий Микола щось замугикав собі під ніс. Я полуднував ковбасою з булкою. Водії, бачачи в оглядове люстерко за кермом міліціонера, звільняли нам шлях. Ми швидко дісталися в кінець