Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

— Може, хочеш сказати щось важливе? — схлипнув Рисьо.

Губерт із болісним зусиллям дивився на мене.

— Йдеш туди?

— Так.

— Не спасуєш?

— Маю вже все, що треба, — очима я вказав на Тадзя, котрий двома руками тримав блакитну каністру.

Хлопець, немов здогадавшись, про що ми говоримо, забулькав посудиною. Губерт зімкнув повіки.

— Бачиш, я піду раніше, — прошепотів він.

— Ні. Зараз приїде реанімаційна карета. Ти ще напишеш плач на мою смерть.

Губерт намагався всміхнутися.

— А де Булат?

— Слідкує за показом, — квапливо відповів Рисьо. — Хочеш, аби він прийшов?

Губерт дав згоду повіками. Рисьо підвівся з колін.

— Усі ми відповідальні, — продирався з кіноекрана баритон актора.

— Ти любиш його? — тихо спитав я.

Губерт знову спробував усміхнутися. Галина витерла хусткою дрібненькі краплини поту з його чола.

— Ти захистив його від смерті. Мене посилаєш замість нього.

— Я щасливий, що жив за його життя, — шепнув у відповідь.

Мені знову зробилося прикро. Не досить, що я гірший, то ще й мушу здохнути. А я ж уже сховався було від людських очей. Решту долі я давно вже віддав борцям. Одначе згадали. Про мене завжди згадували у лихі години.

— Їде швидка! — переможно гукнув директор. — Я налякав їх, що на прем’єрі сидить радянський аташе.

Галина принесла звідкілясь склянку води. Знову сипонуло градом, дрібним, як сіль. Ми мимоволі подивились на вікна, по яких шмагав морозяний вітер.

— Треба будувати не тільки нові будинки, а й нову мораль, — озвався голос із невидимого екрана. Його бурхливо привітали вигуками «браво» глядачі із втопленого у темряві залу.

— Вони приходять у кіно, як на сповідь. Очиститися від гріхів у спільнім причасті під прикриттям алюзій. У безпечному мороці залу підморгують авторові, а він підморгує їм. На килимку, підсунутому режисером, гаптують свій осуд насильства. Це одноразовий сеанс гіпнозу, котрий закінчується тієї миті, коли вони виходять із залу, звільнені від докорів сумління, від моральних страждань, від примари відповідальності. Повертаються, аби знову грішити користолюбством, прислужництвом, зрадництвом.

Губерт дивився на мене, але не слухав. Тобто слухав, однак не брав до відома.

— Терор посилюється, а потім слабне, — мовив він ледь чутно. — Скільки вже ми пережили заморозків та відлиг, лютувань режиму та несподіваних апатій. Найважливіше, щоб люди чекали.

— Хто чекає? Маленький відсоток навіжених, непристосованих і калік зі схильністю до збочень. У кожній системі вони шукали б якогось застосування для своїх дефектів. Записувалися б до Армії Спасіння, вступали до екстремістських релігійних сект, приєднувалися б до анархічних угруповань. Мовчазна більшість перебуває в летаргійному сні. Якось улаштувалася, познаходила теплі куточки, обросла коконами відносного добробуту. Велика епідемія хабарів порятувала систему. Бакшиші й калими згуманізували нелюдський устрій. Від найвищого секретаря до нічного сторожа — всі беруть на лапу і всі крадуть. Пливемо безмежним океаном санкціонованого злодійства. Корабель наш ніколи не розіб’ється на прибережних скелях, бо ми вже ніколи не побачимо берега. Ця система почала свою кар’єру з ленінського гасла: «Грабь награбленное».

— Чуєш, вони знову кричать «браво», — прошепотів Губерт. — Ще бачать і чують. Ти воскресиш або викупиш їх своєю смертю.

Контролер заглянув до кімнати. Переконався, що ми не ошукали його. Пес приліг коло мене й почав зубами ганяти бліх, як і властиво його природі. Галина схилила голову, занурившись у молитву, чи, може, в розпач за всі наші гріхи.

— Цей пан з опозиції? — запитав директор, конфіденційно наближаючи губи до мого вуха.

— Так, але про це всі знають. Тож не журіться.

— Недобре, нехай йому грець! Уже мають на мене кілька гачків. Як такий хворий, то навіщо йде в кіно. Хай коло телевізора сидить, холера ясна, — і розлючено ввімкнув телевізійний приймач.

Щось застогнало в телевізійних нутрощах, пішли білі й чорні смуги, вималювалося зображення з’їзду партії. Обидва секретарі — наш і радянський — вручали один одному якісь медалі, а потім поцілувалися в губи.

— Настане час, коли спитаємо кожного: ким ти був і якому панові служив, — озвався голос з екрана. Знову зірвалися оплески. Хтось неподалік, схований за смугастою завісою, плескав найголосніше. Може, контролер або художник — колишній міністр.

До кімнати увійшов навшпиньки Рисьо, ведучи за собою Булата. Давно не бачив я маестро. Постарів, але й пошляхетнішав. Високо тримав голову з гривою довгого, сивого волосся. Жорсткі борозни з обох боків охопили стиснуті вуста. Він підійшов до катафалка з крісел, підняв безвладну Губертову долоню.

— Я тут, любий, тут. Уже їде швидка. Вибач, будь ласка, що я мусив відходити.

— Знаю, розумію. Чудово реагують, правда?

— Так, непогане прийняття. Тішуся, що задовольнив їхні потреби.

— Ні, не кажи так. Це найважливіший фільм останніх років, а, може, й усього нашого життя. Уперше твір мистецтва є мудрішим від мене, від усіх нас.

Я повинен був забитися в якийсь куток і перечекати до вечора. Вони деморалізують мене, відбирають віру в сенс мого вечірнього вчинку. Що таке мій замах проти безсмертної величі мистецького твору, який століттями надихатиме людей! Відхотілося мені раптом геройства і нікчемності, самопожертви й боягузтва. Відхотілося мені геть усього. З огидою дивився я на посудину з блакитного пластику, що її тримав отой придурок із провінції.

— Посунься, — засичав Рисьо. — Не бачиш, вони хочуть поговорити без свідків.

Я відступив на крок, при цьому ставши псові на хвіст. Той зірвався й завищав, показавши мені досить люте піднебіння. Так, пиха гнітить мене, деморалізує й мучить, немов хвороба. Усі більш-менш задоволені місцями, що їх визначили для них доля і генетичний ланцюг. Скромно виконують те, що велить їм Всемогутня Ентропія. А я ображаюся на долю, на свою обмеженість, на Господа Бога. Прагну чогось, чого не можу. Мрію про те, чого не буде. Тону в шістдесяти літрах власної отруйної води. Я дефективний двоногий ссавець.

Хіба це не сприятлива хвилина,