Читати книгу - "Піти й не повернутися"

про що він? А той знову: «Бігти можеш? Як крикну, біжи в кущі». Павло догадався. Загалом бігати він був мастак, але тільки був. За три дні в коморі без їжі, в катуванні і муках вправність його, мабуть, зменшилася трохи. Та ці слова Олеся Івановича усе ж викликали надію, Павлик захвилювався, казав, аж ноги тремтіли. Здалося тоді, наче Мороз щось знає. Коли так каже, то, напевне ж, урятуватися можна. І хлопець став чекати.

А лісок — уже ось він, рядом. За дорогою відразу кущики, сосонки, ялівник. Щоправда, не дуже густо, але все ж схованка. Павлик знав тут кожен кущик, кожну стежку, кожен поворот, кожен пеньок. Тільки б сили більше. Казав, таке напруження охопило, що, здавалося, серце лопне від хвилювання. До першого кущика лишалося вже кроків із двадцять, потім десять, п'ять. Ось уже й кущик. Але Мороз чомусь мовчав. Ось уже й лісок з обох боків — вільшняк, ялинки. Праворуч низинка, тут, звичайно, бігти легше. Павлик догадався, що, мабуть, саме цю місцину й мав на увазі Мороз. Дорога вузенька, на підводу, не більше, два поліцаї ідуть попереду, по два з боків. У полі вони трималися трохи далі, за канавою, а тут ідуть поруч, рукою схопити можна. І, звісно, усе чують. Певно, тому нічого більше Мороз не сказав. Мовчав, мовчав та як закричить кудись убік: «Ось він, ось — дивіться!» І сам ліворуч од дороги зиркає, плечем та головою показує, ніби там побачив когось. Звичайно, хитрість не бознаяка, але так це природно у нього вийшло, що навіть Павлик туди глянув. Але глянув тільки один раз та як скочить, немов заєць, у другий бік, у кущі до низинки, між галуззя, через корчі — в ліс.

Кілька секунд він таки урвав для себе, поліцаї прогавили ту найпершу, найголовнішу мить. Але секунди за три хтось уже бахнув із гвинтівки, потім ще. Двоє кинулися в кущі наздоганяти, почали стріляти раз за разом.

Бідний, нещасний Павлик! Казав, не одразу він і утямив, що влучили. Він лише здивувався, що це так пекуче вдарило ззаду поміж лопаток. І чого так не в пору підломилися ноги. Це найбільше його вразило, подумав: може, спіткнувся. Але встати вже не міг, та так і витягнувся на торішній колючій траві у малиннику.

Потім уже люди розповідали — чули, певне, від поліцаїв, бо ніхто більше нічого не бачив, а ті, що бачили, уже не розкажуть. Поліцаї притягли хлопчика на дорогу. З під сорочки з грудей лилася кров, хлопець не ворушився, був як мертвий.

Кинули його у грязюку і взялися за Мороза. Повалили, били ногами, прикладами. Побили так, що й Олесь Іванович уже не підвівся. Але до смерті вбити його не наважились — учителя треба було доставити живим. Двоє взялися тягнути його в містечко. І тоді Каїн підійшов до Павлика, чоботом перевернув його обличчям угору, бачить — мертвий. Для певності ще вдарив прикладом по голові й зіпхнув у канаву з водою.

Там його і підібрали вночі. Кажуть, та сама бабуся, в якої Мороз жив. І що їй потрібно було там? Поночі знайшла, витягла на сухе, думала — неживий, і навіть руки на грудях склала, по-християнськи. Але чує, серце нібито стукає. Тихенько так, ледь-ледь. Ну, бабуся в село до сусіди, Антона Одноокого. Той, нічого не кажучи, спорядив підводу, поклав хлопця та до батька. І тут, скажу тобі, батько виявився молодець, незважаючи, що й бив його колись. Привіз лікаря з міста, лікував, ховав, сам натерпівся добре, а сина виходив. Останнім часом на хуторі в далекої рідні ховав. Урятував од загибелі.

А тих шістьох довели до містечка і потримали ще днів п’ять. Вимучили катуванням — не впізнати. У неділю, якраз на Великдень, вішали. На телеграфному стовпі коло пошти прилаштували поперечку — грубий такий брус, вийшло ніби як хрест, і повісили по три з кожного боку. Спочатку, звісно, Мороза і Бородича. Потім інших — то з того, то з другого боку. Для рівноваги. Так і стояло це коромисло кілька днів. Коли зняли — закопали в кар'єрі за цегельнею. Потім уже, певне в сорок шостому, коли війна закінчилась, переховали їх ближче до Сельця.

Із семи отаким чудом уцілів один Миклашевич. Але здоров'я так і не вернулося до чоловіка. Молодий був — хворів, в літах — теж хворів. Прикинулись сухоти. Воно й зрозуміло, мало того, що рана в грудях, так ще стільки пролежав у весняній воді. Майже кожного року відлежувався у лікарнях, усі курорти об'їздив. Але що ті курорти! Коли свого здоров'я нема, так ніхто вже його не дасть. Щоправда, останнім часом йому стало краще, здається, непогано себе почував. І от зненацька стукнуло. З того боку, звідки не чекав. Серце! Поки легені лікували, серце підупало. Як не рятувався од проклятущої, а через двадцять років усе ж наздогнала. Доконала нашого Павла Івановича. От яка, брате, історія.

— Так, історія невесела, — сказав я.

— Невесела — що! Героїчна історія, от! А ти думав?

— Може бути.

— Не може бути, а справді так. Чи ти не згодний? — уп'явся в мене очима Ткачук.

Несподівано він заговорив гучно, почервоніле обличчя його стало гнівним, як там, у Сельці за столом. Буфетниця зневажливо й підозріливо подивилася на нас через голови двох підлітків із транзистором, що купували сигарети. Ті озирнулися теж. Ткачук помітив чужу увагу до себе й нахмурився.

— Гаразд, ходімо звідси.

Ми вийшли на ганок. Ніч мовби ще потемнішала, чи тільки здалося так після світла. Руде капловухе цуценя допитливим поглядом окинуло наші обличчя і обережно принюхалося до Ткачукових чобіт. Той зупинився і з несподіваною добротою? заговорив до собачки:

— Що, їсти? Нічого нема. Нема, голубе. Пошукай де-небудь.

По тому, як він невпевненно і важко зійшов по східцях, я зрозумів, що Ткачук усе