Читати книгу - "Шалені шахи"

— Мила, що з тобою відбувається?

Сили остаточно полишили Марисю, вона почала повільно осідати на землю. Анджей підхопив дівчину, дужі руки козака зімкнулися за її спиною.

— Марисю, та що ж це таке?! Відповідай–но!.. — шепотів він, цілуючи кохане обличчя, губи, очі.

Коли Марися отямилася, дитя усе ще пхинькало, але вже зовсім тихо. Переконавшись, що непритомність минула, козак всадовив дівчину з дитиною на коня й швидше вітру помчав їх до найближчого хутора. Тут він здав свою найбільшу цінність в руки господині, на прощання міцно поцілував кохану і хутко скочив у сідло.

— Куди ж ти, соколе мій?.. — прошепотіла Марися.

— Я неодмінно повернуся за тобою! Чекай на мене через кілька днів.

Із цими словами Анджей пришпорив коня й поскакав невідомо куди.

Господиня виявилася гостинною: хоча в будинок не впустила, однак місце в сараї на сіннику виділила, дала також козячу шкіру, коров'ячий ріжок[26] і рогожку, винесла хліба й каші, а дитинчаті — парного молочка.

Принесла господарка ще й пару чистих шматків лляної тканини, щоб дівчина могла переповити дитинча. Розгорнувши маля, Марися знайшла оксамитовий мішечок з гербом дому Острозьких, туго набитий злотими. Вправно переповивши й нагодувавши маля за допомогою ріжка, заколисала його, потім розв'язала заповітний мішечок і перерахувала монети.

Рівно тридцять злотих — новеньких, сяючих, один до одного!!! Неймовірна, величезна сума!!! Цікаво, що це за гроші?.. Але вона не мала сил думати про гроші. Безмежна втома тепер безроздільно опанувала нею. Марися скинула із себе вологий після дощу одяг, залишившись у довгій вогкуватій сорочці, лягла на козячу шкіру, обійняла маля, яке мирно сопіло крихітним носиком, вкрилася рогожкою й міцно заснула.

Їй наснилися люта Беат, заплакана Олена, поле й лісочок, страшний дощ із градом. Вона стільки пережила всього незвичайного, жахливого й хвилюючого. А найголовніше — знов зустрілася з коханим...

— Анджею!.. Анджею... — кричала уві сні. Прокидалася, не розуміючи, де знаходиться... Потім знов занурилася в сон...

Тепер це був яскравий калейдоскоп чарівних картинок: маленькі сірі пташки ніжно гріються на сонечку, пурхають з квітки на квітку метелики із прозоро–бірюзовими крильцями... поле пухнастих кульбаб, що тремтливо чекають на порив вітру, який рознесе насіння–парасольки бозна–куди...

Анджея не було кілька днів, але вірна Марися продовжувала чекати. І він таки повернувся. Приїхав втомлений, але задоволений. Марися кинулася до козака, він міцно обійняв її, підхопив на руки й закрутив, завертів.

Дівчина хотіла щось сказати коханому, але він не дав їй вимовити ані слова. Анджей опустив дівчину на землю, взяв тонку ніжну ручку у свої величезні огрубілі долоні, сором'язливо посміхнувся й тихо запитав:

— Марисенько, чи підеш за мене заміж?

Дівчина не очікувала такого, тому мовчала. Анджей уважно подивився їй в очі, гублячись у здогадах, помітно нервуючи, нарешті вирішив бути більш наполегливим:

— Марисю, кохана моя, якщо справа в дитині... якщо ти так хочеш... Що ж, нехай він живе з нами! Ти зрозумій лише, що один раз загубивши тебе в Лисках–над–Лабою, я не можу й не хочу знову втратити тебе тут, зараз. У чужих землях я повсякчас думав про тебе й тільки про тебе...

Дівчина довірливо пригорнулася до Анджея й тихо прошепотіла:

— Я згодна... згодна!..

Козак чи то не розчув, чи не повірив у почуте, тому продовжував:

— Князь Дмитро Федорович помер, тому тепер я не служу нікому й хотів би решту життя прожити тільки з тобою одною. Ти не думай, рідна, я вмію не тільки воювати! Дід мій шив чоботи й мене свого часу навчив. У мене є невеликі заощадження...

Він дістав з–за пазухи мішечок із грішми:

— От дивися, скільки мені дав князь Василь Костянтинович грошей за вірну службу! Давай же поїдемо далеко. Туди, де нас ніхто не потривожить...

Анджей нахилився до Марисі й обійняв дівчину за тонкий стан, вона оповила його шию ніжними гнучкими руками й припала спраглими вустами до його губ, а потім тихо шепнула на вухо:

— Я кохаю тебе, Анджею, я завжди кохала тільки тебе... Я згодна.

Діставшись до невеличкого сільця, розташованого неподалік хутора, вони купили у тамтешнього селянина їжу й невеликий віз, запрягли в нього Анджеєвого коня й відправилися на хутір до Марисиної тіточки Софії. Їхали широкою дорогою уздовж полів. Марися сиділа на возі, пригорнувшись до коханого. Укутана в м'яку козячу шкуру, дитинка спала поруч.

— Анджею, а куди ти їздив? — поцікавилася Марися. Козак трохи забарився з відповіддю.

— То де ж ти був, Анджею?..

Козак ще трохи помовчав, збираючись із думками, потім повільно почав свою оповідь.

— Коли служники пана Зборовського здолали нас, то забрали з собою непритомного Дмитра Федоровича й кинули вмирати в якомусь сараї. А я так і залишився лежати в чистому полі неподалік лісу. Там на мене наштовхнулася місцева бабуся–знахарка, забрала до себе, виходила.

Після розправи над нашим князем усі, хто допомагав панові Зборовському, за наказом тамтешнього короля були покарані. Я поступово одужував, потім мене розшукали воїни князя Тарновського й супроводили до князя Острозького. Після отриманих поранень я був ледве живий. Жаліслива дружина Василя Костянтиновича — княгиня Зофія взяла мене під свою опіку, влаштувала у монастир, де мене доглядали ченці, а потім відвідав сам князь Острозький, при цьому велів