Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

Капітан, тривожачись за її здоров’я, порадив їй зійти на суходіл у супроводі кількох матросів, щоб вона відчула під ногами твердий ґрунт. Вона рушила, дещо збадьорена, а коли ступила на берег, несподівано заявила: «Я тут залишусь». І залишилася — ніякі вмовляння не змусили її відступитись від свого рішення.

Старий Х’юго, власне, тоді молодий Х’юго, звісно ж, бігав, репетував, щосили переконував — ніщо не зарадило. Врешті-решт, навіть розплакався… Дружина була невблаганною. Довелося йому поступитись і теж — остаточно — зійти на берег. Відтак осіли на цій землі й стали жителями нашого приморського краю.

— От і добре, що сталося саме так, — зауважила Емілі.

— Але старий Х’юго не простив дружині такої впертості. Її могила он там, на горі, на самому вершечку. Там, де лежить червоний камінь. Ходи й поглянь, що він велів викарбувати на могильній плиті.

Емілі, вкрай зацікавлена, помчала до могили. На масивній плиті було вирізьблено три слова: «Я тут залишусь». І більше нічого.

— Ось що нуртувало в його душі, — мовив кузен Джиммі. — Він був їй добрим чоловіком, і вона була доброю дружиною та матір’ю численного потомства, а по смерті Марії він ніколи вже не посміхався. Але та давня історія все боліла йому, аж нарешті це втілилося в написі на надгробку.

Емілі пройняв дрож. Дума про старого, суворого предка з його невигаслою образою щодо найближчої, найдорожчої у світі людини була їй моторошною.

— Добре, що я Муррей тільки наполовину, — мовила вона стиха, сама до себе. І вже голосніше: — Мій тато казав мені, начебто в Мурреїв є звичай забувати кривди й образи по смерті кривдника.

— Авжеж. Але так повелося саме від того випадку. Бачиш-но, вся родина була настільки обурена його вчинком, що розгорівся справжній скандал. Дехто витлумачив той напис як свідчення невіри старого Х’юго, а саме — взялися твердити, що він не вірить у воскресіння душі. Та з плином часу його залишили у спокої.

Емілі підійшла до іншого надгробка.

— Елізабет Барнлі… Хто вона, кузене Джиммі?

— То дружина старого Вільяма Муррея, рідного брата Х’юго, що прибув сюди через п’ять років по його смерті. Елізабет була дуже вродливою, славилася красою на своїй батьківщині у Старому Світі. Вона не любила тутешньої лісової глушини. І потерпала від ностальгії, Емілі, — тужила за отчим краєм, страх як тужила. Декілька тижнів по своїм приїзді вона жодного разу не скинула капелюшка — все мріяла про від’їзд і благала доправити її назад, на батьківщину.

— Вона й спала в капелюшку? — поважно спитала Емілі.

— Хтозна, чи вона взагалі лягала спати. Але фактом є те, що Вільям не забажав одвезти її додому, тож вона таки мусила здійняти капелюшок і залишитися в нашому краї. Її дочка свого часу вийшла заміж за сина Х'юго, таким чином, Елізабет — це твоя прапрабабця.

Емілі подивилася на могилу і задумалася, чи ностальгія, бува, не тривожить столітнього сну Елізабет Барнлі.

— Це страшно — так тужити за рідною домівкою, я знаю… — сказала вона співчутливо.

— А тут поховано малого Стіні Муррея, — повів далі кузен Джиммі. — Це брат твого прадіда, помер дванадцяти літ. Він був справжнім Мурреєм (ці слова в устах Джиммі прозвучали досить урочисто).

— Чому?

— Він був такий гожий, не по літах мудрий, такий добрий! Не мав жодних вад, тому не житець був на білому світі — річ відома. Розповідають, на землі ще не народжувалася така слухняна і лагідна, така мила дитина. Його любили всі. Помер він дев’яносто років тому, жоден із теперішніх Мурреїв його не пам’ятає і пам’ятати не може, а попри те, він живе у свідомості цілого роду і, як такий, є особою більш яскравою і реальною, ніж багато хто з Мурреїв, нині сущих. Ось так воно, Емілі, — він був цілком незвичайною, світлою дитиною, а скінчилося все… отут, — кузен Джиммі вказав на невелику білокамінну плиту серед густої трави.

— Хотіла б я знати, — вголос розмірковувала Емілі, — чи хтось мене пам’ятатиме через дев’яносто років по моїй смерті.

— Цей старий цвинтарик заповнений майже вщерть, — говорив кузен Джиммі. — Є ще місце отам в кутку для Елізабет і для Лаури, ну, може, для мене. А для тебе тут місця немає, Емілі.

— Я не хочу бути похованою тут, — вибухнула Емілі. — Я вважаю, що це прекрасно — мати свій родинний гробівець, ба навіть цвинтар, ось такий, як цей, однак я хочу лежати в Шарлоттетауні, поряд з моїми батьками. Але мучить мене, кузене Джиммі, одна думка: ти теж припускаєш, ніби я помру від сухот?

Кузен Джиммі проникливо заглянув їй у вічі.

— Ні, — відповів. — Ні, курчатко. Ти маєш у собі достатньо життєвої сили й снаги, щоб жити довго. Ти не станеш легкою здобиччю смерті.

— Я відчуваю так само, — погодилась Емілі. — А тепер скажи мені, кузене Джиммі, чого цей дім на горі виглядає покинутим?

— Котрий? Ага! То дім Фреда Кліффорда. Фред почав будувати його ще тридцять років тому. Він саме збирався одружуватись, його нареченій план будинку припав до смаку. Будівельні роботи вже добряче просунулися вперед, коли ж наречена зненацька розірвала заручини. Дім залишився у стані, в якому ти бачиш його тепер, від тої пори там не забито ні цвяшка. А Фред виїхав до Британської Колумбії. Там оселився, взяв шлюб і живе щасливо. Але продати землю з недобудованою домівкою не забажав, із чого робимо висновок, що жало й досі стримить у його серці.

— Шкода тієї домівки. Хочу, щоб її було завершено. Вона має бути завершена, бодай тепер.

— Гм, гадаю, цього ніколи не