Читати книгу - "Книжкова обитель, Домінік Фортьє"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проте видається, брат Луї звик, що я працюю поряд із ним. Цього ранку він потішив мене однією сторінкою з книжки, на якій було зображено двох тварин із тілами коней і в кожної на лобі по одному рогу, які, як видно, протистояли один одному.
— Я й гадки не мав, що єдинороги билися, — сказав я.
Брат Луї поглянув на мене із сумішшю зневаги і жалю.
— Це не єдинороги, — відказав він, наче йшлося про щось цілком збагненне, — а однороги, масивніші і войовничіші.
А й справді, у тварин була розвинутіша грудна частина, ніж та, що ми зазвичай бачимо в єдинорогів. Та все ж, як він може їх розрізнити? Коли я спитав його про це, зневага зникла з його погляду, залишився тільки жаль:
— Там написано.
На сторінках книжки були зображення усієї сотвореної звірини і не лише: ласки, кити, василіски, кентаври, тхори, каладріуси. Іноді мені здавалося, що я впізнаю тварину чи птаха, брат Луї мене зразу ж виправляв, якщо я помилявся.
Я зупинився на грандіозному зображенні десятків птахів різного розміру й забарвлення, що зібралися біля джерела. Серед зображених із багатьма деталями один із найбільших тримав у дзьобі щось у формі півкола. Брат Луї, коли побачив, що я його розглядаю, повідомив:
— То страус.
— Де це написано? — запитав я цього разу, бо не бачив жодної літери ні на цій сторінці, ані на сусідній.
— Цього не написано. Та в дзьобі він тримає підкову коня. — І, побачивши мій розгублений вигляд, він пояснив: — У страуса, це всім відомо, свинцевий шлунок, і він може ковтати що завгодно, тому його й малюють найчастіше з кінською підковою у дзьобі.
Я підвів очі, замислився. Тобто щоб чути книжки, недостатньо вміти розшифрувати букви, потрібно ще вміти читати те, що ненаписане.
* * *
Цього ранку брат Луї запропонував мені буквицю зі старого твору під назвою «Moralla in Job», вказуючи на її особливості.
— Тогочасні монахи мали поважати священні тексти, — прошипів він. — Не те, що нині, коли будь-хто вважає себе копіїстом, міські майстерні переповнені поганими художниками, які влаштовують комедію там, де мають читати Святе Письмо.
Мабуть брат Луї не усвідомлював, що я — один із тих художників, або ж йому було байдуже, чи образить він мене цим.
— Отакі ось винайшли тут, на Горі, коли книжки ще були книжками, а не строкатими розмальовками, — сказав він мені, перш ніж показати велику гарну Р, майже на всю висоту сторінки.
Я дивився на ту Р і не йняв віри.
— Монахи створили свій власний алфавіт?
Він ледве усміхнувся.
— Ні, не сам алфавіт, а спосіб його писати. Так було в деяких районах, так само, як тут, в монастирі. Ці літери — промовляють. Поглянь: контур прямий і об’ємний, — звернув він мою увагу, і воно так і було. — Там багате мереживо, давня традиція монастиря, а ще аканти.
Дивлячись на мою розгублену міну, брат Луї пояснив:
— Стебельця, з яких вибиваються листки, квіти і ягоди, ростуть на великому стеблі. А ще серед цих гілок ховаються живі створіння.
І дійсно, в голові цієї Р був озброєний сокирою чоловік, який погрожував велетенському коту. Той, із розкритою пащею, намагається вкусити листя. Більша частина літери була насиченого синього кольору, оточена червоним і прикрашена зеленим. Деякі деталі було виведено бістром і бузковим, які не кидалися в око і ставали помітними лише за уважного розглядання буквиці. Усе разом було не просто гармонійним, а єдино можливим.
— Хто таке зробив? — поцікавився я захоплено.
Бібліотекар стенув плечима:
— Нам уже невідомо, книзі понад п’ять століть. Цей брат уже давно не з нами, а його ім’я забулося.
— Жодної згадки про нього?
— Ні. Для монаха негоже занадто прив’язуватися до плодів своєї праці. Ти знаєш, про що йдеться в Правилі щодо цього?
І зрозумівши, що розмовляє не з послушником, а з чоловіком, який не розбирається в усьому так добре, як він, процитував по пам’яті:
«Може статися так: брат ремісник вважає себе великим, бо добре робить свою справу. Він вважає, що приносить щось для монастиря. Тоді його відстороняють від цієї роботи».
Я дивився на нього з нерозумінням. І потім спитав:
— Чому, отче, чому його треба позбавляти його роботи, яку він відмінно виконує во славу монастиря?
— Із багатьох причин, кожної з яких достатньо. По-перше, він порушує перше правило: бути смиренним. Ніхто не може вважати, що має сам по собі якусь цінність окрім тої, яка дана йому нашим всемогутнім Господом. А ще тому, що він зраджує обітницю бідності.
Я розумів усе менше й менше, як часто траплялося з тими монахами, які мене заплутували, бажаючи просвітити.
— Але ж цей брат не продає результатів своєї праці... — знову спробував я.
— Ні, але він вважає, що ця робота належить йому особисто, натомість як ніхто не може володіти чимось, що не належить водночас і його братам.
— Навіть талантом.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книжкова обитель, Домінік Фортьє», після закриття браузера.