Читати книгу - "Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Багаття? Це буде славно…
Стародавній вогонь — просте відкрите полум'я, — з'явившись над електродом колінської батарейки, охопив сучки, і вони зайнялися, потріскуючи та розкидаючи іскри. Колін задивився на вогонь. Чоловік усівся, став підкладати галуззя.
— Скип'ятити чаю, чи що? — задумливо сказав він. — А може, не відмовитесь — по одній?
Колін не почув його. Багаття розгорялося все яскравіше. Недарма Колін уночі думав про це полум'я. Звісно, це багаття розкладено не для того, щоб спалити мандрівника в часі, запідозреного в багатьох незрозумілих, а отже, страшних діяннях. Та одначе ж цим багаттям, напевно, все й скінчиться. Предок виявився зовсім не таким, як уявляв Колін, а це означало, що наші уявлення про минуле значною мірою не спираються на досвід, а випливають з легенд, нами ж таки створених.
А допомога вже напевне йде до експедиції. Щось повинно було статися, щоб допомога встигла, вона обов'язково встигне. Просто інакше не може бути. Я хочу, щоб устигла. Хай я буду єдиний, кому не можна допомогти.
Мабуть, він сказав це вголос; предок одвів очі вбік і змовчав. Певно, він все-таки теж не до останку вірив у відремонтований рест. Було дуже тихо. Лише полускував вогонь, та ще якийсь тріск додався до нього.
Це несильно хруснула, зламавшись, суха галузка, і обоє, що сиділи біля вогню, озирнулися. Звук долетів із-за густої стіни соснового молодняка, у правильності рядів котрого відчувалося втручання думки і рук. Тріск повторився. Колін запитливо глянув на предка. Та чоловік уже вийшов із хащів. Він ішов до багаття, і хмиз потріскував у нього під ногами.
Чоловік ступав вільно, не поспішаючи. Легка навіть на вигляд тканина довільно облягала його тіло. Він тримав у руці гілку рожевих ягід, але очі його дивились не на ягоди, а на тих, хто сидів біля багаття. В його погляді була увага і не було страху.
Це був якийсь інший предок, зрозумів Колін. Він зовсім не був схожий на того, що сидів коло багаття, і річ була не тільки в одязі. В чомусь іще; точніше Колін визначити не міг. «Очевидно, я ще в класовому суспільстві», — подумав він. І цей, новий, належить до якогось привілейованого прошарку. Аристократ, як казали колись. Справа не тільки в статурі, в упевненій ході, повороті голови. Але ці очі! Цей погляд, мудрий і проникливий…
Як вони називалися в ті часи: жерці? Чи ще якось?.. Оце влип! І головне, я так і не знаю, де я, що це за епоха. Прокляття!.. І навіщо мені потрібні були ці десять хвилин?
Вихід один — стартувати якнайшвидше. Однаково куди: в сучасність чи в небуття. Важливо лише зробити це так, щоб неминучий, на випадок невдачі, вибух не нашкодив предкам.
Для цього треба, щоб вони відійшли від хронокара подалі.
Але як це зробити? Можливо, так: сховатися — ну, хоч би у цих хащах. І покликати їх таким жалісливим голосом, наче скоїлось лихо, ногу зламав абощо.
Предки, ясна річ, кинуться на допомогу. І поки вони шукатимуть тебе в хащах, ти добіжиш до машини.
Вони не встигнуть наблизитись до хронокара настільки, щоб вибух зачепив їх.
Усе логічно.
Скориставшися з того, що предки не дивляться на нього, Колін пірнув у густі зарості сосонок.
Зігнувшись і прикривши очі, щоб захистити їх від шпильок, Колін подався в хащі. Він пробіг усього з десяток кроків, коли зарослі раптом скінчилися: вони йшли, виявилось, неширокою смугою. За ними була простора галява, і Колін подумав мигцем, що саме тут слід було йому виринути із субчасу, тоді не сталося б суміщення з деревами. Він подумав про це лише мимохідь і одразу ж забув, бо за кілька кроків від нього стояла машина, і Колін, не роздумуючи, подався до неї.
Безперечно, це була машина Третього, гіпотетичного жерця. Машина, зрештою, щось, здатне дати майже абсолютно точну довідку про епоху, в якій опинився Колін. Машина жерця; отже, що це за машина?
Колін ступив кілька кроків, наближаючись до цього зразка матеріальної культури невідомого поки що століття. З кожним пройденим метром кроки його дедалі уповільнювались; зненацька Колін зловив себе на думці, що йому хочеться йти навшпиньках — підкрадатися так, наче не неживий механізм був перед ним, а якийсь із печерних хижаків третинного періоду. Хронофізик зупинився, не доходячи до машини метрів зо два; не наближаючись більше, обійшов її навколо, намагаючись зрозуміти, де ж тут вхід чи бодай у який спосіб мусить пересуватися цей дивний апарат.
Входу не було; взагалі не було нічого. Не було коліс, не було повітряного гвинта, ніяких рушіїв. Не було ні вікон, ані дверей. Нічогісінько. Та годі, чи машина це? Можливо, ця матово-сіра баня — просто житло або навіть якесь сховисько, а за машину, засіб пересування, Колін сприйняв її тому, що хотів побачити саме машину? Можливо, дуже можливо. Було б навіть цілком ясно, коли б… коли б споруда ця стояла па землі.
А вона не стояла. В усякому разі, так здавалося. Щоб переконатись у цьому, Колін став навколішки, потім зовсім припав до землі. Так, баня не стояла, а висіла, висіла нерухомо сантиметрів за тридцять від грунту; густа трава росла собі під нею; невеликий чорний жук зосереджено повз по зеленому стебельці, ось він досяг верхівки, повільно розгорнув крила й вирулив з-під бані, летячи кудись у своїх справах. Колін зітхнув і звівся на ноги.
Авжеж, баня, що висить в абсолютній тиші і спокої. Що ж це таке? Поки що споглядання апарата нітрохи не допомогло Коліну дійти висновку, швидше навпаки. Отже, треба проникнути всередину. Має ж десь бути вхід. І треба зробити це якнайшвидше, поки господар машини ще гріє долоні біля багаття…
Колін рішуче подолав ті два метри, які відділяли його від машини. Поклав долоню на матову поверхню. І одразу ж відсмикнув її. Йому здалося, що баня жива. Її поверхня — Колін міг би поклястися в цьому — ледь ворухнулася під долонею. Крім того, вона була тепла; не холод металу, не байдужа прохолода пластику —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов», після закриття браузера.