Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Ми дивувалися, чому наша сотня старалася не входити у бій з енкаведистами, хоч не раз була добра нагода їх здесяткувати. Аж пізніше ми довідалися, що був наказ згори не зводити зачіпних боїв. Йшлося про те, щоб не наражувати селян, бо ворог палив усі села, де ми зводили бої.

Рік 1945 застав нас у селі Кобильському. Мороз був гострий, повітря ясне і прозоре. Стоячи на стійці, я прислухався до канонади, що гуготіла далеко на Мадярщині. Казали, що це більшовики здобувають Будапешт.

Ворог немов знав, що ми маємо наказ його не зачіпати, і безкарно волочився по селах, не даючи нам змоги пересидіти на одному місці довше, ніж два-три дні. В той час більшовики присвячували багато енергії організації польської міліції і армії. Одні й другі спільно грабували наші села.

Зближалися наші Різдвяні свята. З Кобильського ми перейшли до Гульського, де квартирували два дні, а потім помаршували понад Кальницю до села Смерек. Ідучи, волочили за собою смерекові гілляки, щоб замітати сліди, бо енкаведисти гналися за нами. Вони наскочили на Гульське і наше щастя, що нас уже там не було. Енкаведисти в багатьох селах мали своїх сексотів - "секретних сотрудников". Хоч наша розвідка і місцеві самооборонні кущі вели з ними безпощадну війну, та позбутися їх усіх було неможливо. Рекрутувалися вони, переважно, із середовищ москвофілів.

Село Смерек, і так дуже бідне, було пограбоване і знищене радянським військом під час переходу фронту. Люди жили в злиднях, не мали що їсти.

Коли ми прийшли до села, впав сніг і засипав наші сліди. Ми порозміщувалися роями по крайніх хатах села, під горою. В долішньому кінці села стояли стійки, бо тільки звідти могли вдертися більшовики. З другого боку, від Бескиду, нас охороняли глибокі, непрохідні яруги, заміновані ще мадярами.

Святий вечір був дуже бідний, кожний з нас одержав по дві маленькі картоплини і трохи квасної капусти. Так само святкували і селяни.

В нашій хаті, що була трохи більша від інших, зібралися й інші вояки. Зайшли також курінний Рен, сотенний Веселий і політвиховник Кривуля. Курінний закликав нас усіх мужньо переносити всі злидні, труднощі і випробування, бо шлях, на який ми вступили, веде до визволення.

Я завважив, що тут такі самі різдвяні звичаї, як у нас на Перемищині: підлогу в хаті застеляють соломою, в куті ставлять вівсяного дідуха, стіл застеляють сіном і господиня скроплює хату свяченою водою. Згадалося мені, як то колись моя мати готувала на Свят-вечір дванадцять страв.

На другий день Різдва, коло полудня, до села зайшли енкаведисти і польська міліція і ограбували його з решти харчів. Люди повтікали в горішній кінець села, а ми відійшли до Ветлини і розмістилися по хатах. Ходити по селі стрільцям заборонено, на стійки стрільці виходили в цивільному одязі.

На другий день нашого квартирування стійка повідомила, що до нашої хати йдуть польські міліціонери. Ми приготовилися. До хати увійшло двоє поляків з криком "хами, давайцє самогон!" Замість самогону вони побачили цівки автоматів. Один із них зі страху не міг і слова промовити. Ми передали їх Службі Безпеки на переслухання.

З Ветлини ми перейшли через гору Ветлинська Полонина (1253 м.) до села Сухі Ріки. Був великий сніг, і ми бродили снігами всю ніч і ранок, заки добилися до села. Звідти пішли рейдом по інших селах. Якось ми зупинилися в селі Криве, а наша жандармерія пішла на розвідку до Творильчика. Жандармерія здебільша носила радянські уніформи.

Вояки зайшли до хати, в якій жила самітна жінка. Командир жандармерії Дорош жартома заговорив до неї по-російськи. Жінка глянула на нього і на мить завагалася. Тоді один стрілець, що говорив плавно російською мовою, почав розпитувати, чи заходять до села "бандяровці". Жінка відповіла, що сьогодні вона їх не бачила, але вчора були, і показала на хату, де наші справді перебували. Хлопці переглянулися між собою, а Дорош моргнув, щоб продовжувати розмову. Жінка розповіла, що як тільки в селі появляються партизани, вона дає знати про них до НКВД. Дорош витягнув записник і вдав, що шукає в ньому за її прізвищем і датами її відвідин у НКВД. При тому він, ніби нехотячи, завважив, що котрогось дня її не було зі звітом. Жінка гаряче заперечила і впевняла, що таки була і навіть бачила в другій кімнаті самого Дороша, який сидів за столом, і далі висипала все, як з мішка, скільки разів приходила з повідомленнями, скільки їй давали грошей тощо.

З усього було видно, що жінка дійсно на послугах НКВД. Вона, між іншим, розповіла, що між повстанцями, які недавно були в селі, пізнала одного з її села і що за її вказівкою цілу родину того повстанця кудись забрали. Це теж відповідало правді. Коли вже не було жадних сумнівів, що наші мають діло з сексотом, Дорош українською мовою сказав їй збиратися та йти з ними. Вона ще й тоді думала, що її поведуть до Лукової на станицю НКВД. Зорієнтувалася щойно тоді, коли стежка повела її в напрямі на село Гульське. В Гульському її переслухала Служба Безпеки. Над нею відбувся польовий суд, і її покарано згідно з військовими законами.

Незадовго по Різдві, курінний відкликав сотенного Веселого, а на його місце призначив чотового Корпа. Корп наказав рейдувати чотами і визначив місця, де чоти мали діставати накази і обмінюватися вістками. Це було зроблено з думкою, що малим групам легше маневрувати і окриватися в терені.

Наша чота перебувала по кілька днів в таких селах: Творильчик, Яровець, Луг, Бук, Лоп'янка, Полянка і Студене.

День перед Щедрим вечором ми зайшли до села Завій. Квартири підібрали на присілку від сторони села Бук. Хати стояли високо на горі і звідти був добрий вид на околицю. На другий день до хати, де квартирував наш рій, зайшов чоловік у цивільному, що подав себе за втікача з Червоної Армії. Він видався мені підозрілим, але командир нашої чоти не взяв цього серйозно, хоч і наказав не випускати його з хати.