Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

Ватя бу­ла надз­ви­чай­но ра­да, зос­тав­шись на са­моті з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем. Во­на по­чу­ва­ла йо­го га­ря­чу міцну ру­ку під своєю ру­кою і бу­ла лад­на йти з ним да­ле­ко, бу­ла лад­на гу­ля­ти хоч до ве­чо­ра. Про­був­ши дов­го на селі й дав­но не ба­чив­ши паннів, Ле­онід Се­ме­но­вич був ра­дий по­ба­ла­кать з Ва­тею й по­за­ли­ця­тись до неї. Він роз­мов­ляв з ве­ли­кою охо­тою. Ваті зда­ло­ся, що йо­го роз­мо­ва те­пер бу­ла щиріша; в роз­мові ви­яви­лась більша при­хильність до неї, ніж пе­редніше. Во­на так ба­жа­ла по­чу­ти од йо­го сло­во лю­бові, сло­во ко­хан­ня… Час був та­кий спри­я­ючий. Сон­це на­че сміяло­ся радісно. Во­да мліла в бе­ре­гах синіми фар­ба­ми. Ваті хотілось го­во­ри­ти про ко­хан­ня, про свої га­рячі по­чу­ван­ня, го­во­рить і впи­ва­тись тією со­лод­кою роз­мо­вою без міри, без краю. Ти­ха на вда­чу, неп­ро­вор­на й ніби бай­дуж­на, во­на за­та­юва­ла в своєму серці палкі по­чу­ван­ня, за­та­юва­ла сер­це га­ря­че, як бу­ло га­ря­че й пе­ку­че те сон­це, що об­ли­ва­ло її вог­нем на безвітрі.

- Який тут простір на цих рівних лу­ках, між півкру­га­ми гір! Яке гар­не місце! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя й не гля­ну­ла на ті лу­ки, не­на­че їх і не ба­чи­ла. Во­на тільки чу­ла йо­го го­лос, дзвінкий, аж тро­хи різкий, і мов­ча­ла.

- Казали ви, що вас нудьга бе­ре на селі. Те­пер і я, про­був­ши два місяці на селі, доб­ре втя­мив, що ви ка­за­ли прав­ду. І ме­не вже нудьга бе­ре, хоч і я зріс на селі, а мій па­но­тець з прос­тих се­лян. Як зустрінусь з просвіче­ним чо­ловіком, то в ме­не аж ду­ша радіє. Од­бив­ся я од се­ла… - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя те­пер тільки по­ча­ла зваж­ли­во прис­лу­хаться й пос­терігать тя­му в йо­го роз­мові.

- І я не люб­лю се­ла. Я по своій вдачі міська лю­ди­на. В місті мен­ше кло­по­ту: не­ма там цього кло­пот­ли­во­го сільсько­го гос­по­дарст­ва, тих по­га­них полів, овець, сви­ней, ку­рей, гу­сей, - ска­за­ла Ва­тя.

- Зате ж в місті коні добрі, хоч не­ма волів та овець, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- От коні я люб­лю, та ще й добрі, прудкі. Я люб­лю пруд­ку проїздку, так, щоб коні летіли, як птиці, щоб аж дух за­би­ва­ло, - ска­за­ла Ва­тя.

- Панотець оце дав мені, щоб навідаться до сест­ри, па­ру ро­бо­чих шкап, і я на­си­лу доп­хав­ся до Го­робцівки. Од цих ко­ней не заб'є ду­ху, бо во­ни біжать підтюп­цем, - сміявся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Чи дав­но ба­чи­лись з Ан­то­сею? Як вам по­до­бається Ан­то­ся? - спи­та­ла Ва­тя якось нес­подіва­но й ско­са зир­ну­ла на Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

Йому ста­ло ніяко­во; він замішав­ся й не од­ра­зу од­повів.

- Так собі… Ве­се­ла й про­вор­на… і щи­ра лю­ди­на. Ви лю­би­те її? Во­на ва­ша при­ятелька? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Так собі… доб­ра сусіда й знай­ома, - зне­хо­тя обізва­лась Ва­тя, - мені зда­лось, що во­на вам по­до­бається.

- Подобається мені, як усі гар­ненькі, про­вор­ненькі пан­ни, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич. - От те­пер, так я дійсно знаю, що мені гар­но з ва­ми отут гу­ля­ти.

Ваті ста­ло лег­ше на душі. Во­на зраділа й з ве­ли­кою цікавістю жда­ла, чи не приз­нається він, що її лю­бить. Але Ле­онід Се­ме­но­вич мов­чав. Ва­тя тро­хи зобіди­лась.

- Чи не час нам вер­таться на­зад? Та­то й ма­ма, ма­буть, ждуть ме­не та сер­дяться, - по­мов­чав­ши, обізва­лась Ва­тя.

Вона по­вер­ну­лась на­зад і пішла по траві, по гус­то­му ба­диллі, що рос­ло попід ло­за­ми. Од по­топ­та­них та пом'ятих польових ва­сильків пішли гострі па­хощі. В Ваті од то­го ду­ху, од спе­ки, од сво­го пал­ко­го по­чу­ван­ня по­ча­ла мо­ро­читься го­ло­ва.

Леонід Се­ме­но­вич ски­нув ка­пе­люш. Ду­хо­та в бе­резі сто­яла стра­шен­на. Ва­тя неп­римітно прик­ри­ла зон­ти­ком Ле­онідо­ву га­ря­чу го­ло­ву. На йо­го що­ках вис­ту­пи­ли рум'янці. Во­на по­чу­ва­ла йо­го га­ря­чу ру­ку під своєю ру­кою: йо­го ру­ка пек­ла її, ніби ог­нем.

Леонід Се­ме­но­вич пос­теріг, що во­на йо­го лю­бить, але він прис­лу­хав­ся до сво­го сер­ця й по­чу­тив, що не мо­же од­повідать на її га­ря­че по­чу­ван­ня. Ва­тя йо­го заціка­ви­ла ту­теч­ки на селі, се­ред сільської тиші та спо­кою, але те по­чу­ван­ня нег­ли­бо­ко прий­ня­ло­ся в йо­го серці.

Вони зійшли на бе­рег річки. За річкою во­ни по­ба­чи­ли, що о. Ар­темій, Су­са­на Уласівна, пи­сар з пи­сар­шею си­дять на ґанку мли­на й ба­ла­ка­ють з людьми. Ва­тя по­ти­хеньку вий­ня­ла свою ру­ку з-під Ле­онідо­вої ру­ки: во­на бо­ялась сільсько­го по­го­во­ру.

Сусана Уласівна кив­ну­ла до Ваті зон­ти­ком.

- Он ма­ма ме­не кли­че. Ма­буть, час вер­таться до­до­му, а я оце за­гу­ля­лась з ва­ми.

- З ва­ми гу­лять нес­куч­но, та шко­да, що нам тра­пи­лось не­дов­го по­гу­лять, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Заїдете до нас чи прос­то вер­не­тесь до­до­му? - спи­та­ла йо­го Ва­тя, йду­чи че­рез греб­лю.

- Спасибі вам! Ко­ли я вам не об­рид, то заїду, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ви мені об­рид­ли? - аж крик­ну­ла Ва­тя. - Чо­го ж це вам так зда­ло­ся, що ви мені об­рид­ли?

Вона тро­хи не про­хо­пи­лась, що лю­бить йо­го, але її несміливість зас­те­рег­ла її за­ча­су і вдер­жа­ла. Тим ча­сом їй ду­же за­ба­жа­лось та­ки присікаться та до­пи­та­тись в Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, чи во­на по­до­бається йо­му. Во­на на­во­ди­ла йо­го на ту дум­ку.

- Хто йо­го зна… Ча­сом здається, що ти не об­рид лю­дям, а потім бу­ває, що й об­рид, - плу­тав Ле­онід Се­ме­но­вич. - Ба­чи­те, лю­дей труд­но вга­да­ти. Кож­на лю­ди­на інко­ли, ча­сом… стає за­гад­кою.

- Ми усі бу­де­мо ду­же раді, як ви бу­де­те одвіду­вать нас частіше. Та­то вже ста­рий чо­ловік, але завж­ди бу­ває ра­дий гос­тям і та­ки лю­бить по­ба­ла­кать з ни­ми про політи­ку.

«І та­ки доб­ре нас­ти­рається з тією політи­кою!» - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- От вже й кінець нашій гу­лянці. Он ме­не ждуть! - якимсь смут­ним го­ло­сом за­го­во­ри­ла Ва­тя, і в її го­лосі по­чу­ла­ся жалісна нот­ка, бо в її вдачі бу­ло ба­га­то при­род­же­ної жур­ли­вості.

- Час нам до­до­му! Про­щай­те! Спа­сибі вам за хліб за сіль! - го­во­рив о. Ар­темій до гос­по­дарів.

- Та й вам спа­сибі, що пот­ру­ди­лись та по­ба­ла­ка­ли а на­ми, - дя­ку­вав дід Яків.

О. Ар­темій сів в екіпаж, попліч а ним вгнізди­лась Су­са­на Уласівна. Ва­тя поп­ро­ща­лась з усіма й при­ту­ли­лась на ла­вочці про­ти ма­тері.

- Приходьте ж до нас! Не за­бу­вай­те нас! - крик­нув о. Ар­темій з екіпа­жа до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

Панич ски­нув ка­пе­люш і пок­ло­нивсь, не зво­дя­чи очей з Ваті. Ва­тя ло­ви­ла йо­го бист­рий пог­ляд і од­повіда­ла пок­ло­ном йо­му од­но­му. Коні шарп­ну­ли й схо­ва­лись за кру­тою по­во­рот­кою.

Уся ком­панія мірош­ників та мли­нарів вер­ну­ла­ся ще до мли­на й за­но­во сіла за сто­ли. Дід Яків аж те­пе­реч­ки ски­нув сви­ту. Чар­ка знов пішла кру­гом сто­ла. Мо­ло­диці й собі сіли за стіл ко­ло