Читати книгу - "Байда князь Вишневецький, Куліш П."

Дунай обперлась,

Від гір до моря Чорного простерлась,

Дністром од польського меча прикрилась,

Щитом нам од Туреччини зробилась.

Шукав я правди по світах широких,

Коло престолів золотих високих;

Та бачу, що шкода її шукати,

Окрім своєї взброєної хати.

Я збройну хату за Дністром збудую,

Уз ріки й море башти помурую.

Тогді [правицю простягну цареві,

А ліву руку - панству й королеві].

Хто б ні озвався правду боронити,

Всім рівно будуть козаки служити.

Нехай живе по нас вовіки слава,

Що іншого ми не жадали права.

Княгиня

Мій сину-орле, соколе мій ясний!

Великі в тебе, вікопомні мислі;

Та чує серце матернє безщасне -

Поб'є недоля сі надії пишні.

Байда

А ти, Самусю, друже мій між друзьми!

Чи віруєш в мою лицарську долю?

Тульчинський

Поки свободно дихатиму грудьми

І ненавидітиму тьму й неволю!

Байда

Се наша заповідь свята козацька,

Се наша віра праведна лицарська,

Нехай ми всі за неї трупом ляжем,-

Ми свій завіт потомству перекажем.

Орлице-нене, соколихо ясна!

Не плач, утри залиті слізьми очі.

Недоля ваша над всі долі щасна:

Бо дух наш родиться в душі жіночій,-

Дух повен жертви, повен занедбання

Себе самого для добра людського:

Нема в людей святійшого призвання,

Нема й у бога луччого нічого!

Княгиня

Катрусю, чуєш? Ось де нововірство

Із вірою старою понялося:

Ось чим козацтво предківське наслідство

Хранити для потомків завзялося!

Нам, кажеш, серце наскрізь меч проймає...

Не бійся гострого, моя дитино,

Як не боїться воїн, що лягає

У полі трупом за свою країну.

Тульчинський

Достойне слово матері героя,

Достойне й діло огняного слова...

Нехай же і моя перед тобою

Озветься мовчазна, несміла мова...

Байда

Ні, брате! Десять років німування

Промовили за тебе більше правди,

Ніж співи трубадурного лицяння

І струни голосної серенади.

Катрусю! по всьому широкім світі,

Де рицарство з неправдою воює,

Нема нікого в мене на приміті,

Хто женщину так високо шанує.

І не знайти довіку в християнстві

Такого доблесного Паладина,

Що десять літ був сироті за брата,

А побратимській матері за сина.

Пишалась би й великая цариця

Таким преславним рицарем-слугою,

Що чатував у полі й на бойницях,

Готовий по всяк день і час до бою.

Та не до всякої цариці сватом

Прибуде Байда з тими, що під лавром

Московським срібним на весь світ сіяють

І правду над багатства прокладають.

Я врізав би свого живого серця,

Оддав би раю цілу половину

Тому, хто для коханого кубельця

Вбеспечує, як муром, Україну.

Ми, люде правди, родимось для жертви,

Ми кривду жертвою одоліваєм;

Без нас були б людські діяння мертві:

Ми їх безсмертним духом надихаєм.

Нехай же над твоєю головою

Вінець у бога жизні возсіяє:

Жіноча жертва нарівні з мужською

Грядуще царство правди приближає.

Дай, сестро, рицарю без плями руку

На трудну жизнь, як героїня жизні,

На всяку жертву і на всяку муку,

Що б ні судилося твоїй отчизні.

Катруся

Мій братику! твоє велике слово

І погляд божеський на наші муки

Освічують, мов сонечко весіннє,

Мою захмарену сирітством душу.

Убога розумом і млява серцем,

Не мушу в вас позаду зоставатись:

От вам обом рука, що до загину

За правду жизні буду подвизатись!

(Дає Тульчинському правицю, а Байді ліву руку).

Байда цілує Катрусю в уста, Тульчинський,

припавши на одно коліно, в руку.

Княгиня

(надіваючи молодим персні)

Благослови ж, всевишній, вірну пару

І дай їй вік новий благовістити!

Байда

Далекий, може, вік святої правди,

Спасенних душ надії і одради!

Заручені цілуються. Спускається завіс.

Чути весільну музику, та вона переходить у плач.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Судня світлиця над залізними гаками в Цариграді.

Великий візир засідає в дивані [122] з башами. [123]

Візир

Так, воїни - ігралище Фортуни,

А нації - се хвилі попід вітром...

Куди жене їх таємнича доля,

Предвічного недовідома воля?

Чого встають, киплять та й засинають

І про своє враннє не пам'ятають?

Вре боєм хуртовинне Руське море

І напирає на Стамбул потужний,

Немов, йому на сором і на горе,

Воскрес Олег той віщий, харалужний.

Вре боєм гірше моря степ козацький

І на форпост наш, Ясси, [124] напирає,

Щита, що викував меч оттоманський,

Із наших рук, мов буря, вириває,

Чи се людське безумство, чи укрита

В тім бушуванні мисль якась велика,

Що чернь завзята, здобиччю несита,

Знай рине й рине, мов стихія дика?

Сераскир

Не буде більше ринути: бо Ясси

Пожерли цвіт і силу недовірків.

Сей Томза, лізучи на господарство,

Явив себе Немродом-звіроловом: [125]

Уполював такого козарлюгу,

Якого світ не бачив од Олега.

Попавсь у наші руки славний Байда,

Герой земель і вод, князь Вишневецький,

Що так над нами високо возносив

Червоний хрест козацький, знамя зради.

Візир

Дивуюсь вельми, як се Андиберу,

Безрукому п'яному гайдабурі,

Фортуна пофортунила загнати

В тенета лева, рицаря без страху!

Сераскир [126]

Каліка сей - душа того козацтва,

Що в нього здобич - віра, честь і правда.

Прийняв їх Байда у свою дружину,

Щоб злидні їх у Яссах полатати;

Вони ж, польстившись на його скарбницю,

Давай вози походні жакувати -

Під самий час, як наші наступили

І з Томзою полки його тіснили.

Не раз уже сей Ганжа зрадив Байду,

Та в Байди розум, волею аллаха,

За зраду падишаха, помутався,

І сторожкий стратегик не дознався,

Що