Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

«Ті-Тайм» — це масивна триповерхова будівля, в якій нема шарму, хіба що візерунки ліпнини на фасаді. Його спартанська зовнішність вирізняється на тлі фешенебельного ансамблю місцевості, ніби розробники проектів вирішили скоротити витрати, тож спорудили дещо скромне.

Юлія заходить до будинку літніх осіб, як розлючена молода родичка до пенсіонера, хворого на Альцгеймер, себто рішуче, без тягаря співчуття. Вона проходить перед рядами стареньких, не відповідаючи на їхні колоритні привітання. Ми йдемо за нею, як можемо, Б’єро у хвості. Дозволити йому іти останнім — це найліпший спосіб знову його загубити. До речі, саме так і стається. Б’єро падає на перший вільний стілець, що трапляється йому на шляху, і береться змінювати світ, спілкуючись із засушеним чоловічком, який вельми здивований, що до нього заговорили.

— Я голодний Ти мене чимось почастуєш? Як тебе звуть?

Як вірний пес при отарі, Гун повертається назад і хапає нашого крайнього за шию. Б’єро тупає ногами.

— Ох, як я від вас втомилася! — тут же обкладає їх чортами Юлія.

Я вагаюся, чи мені йти за нею, чи взяти участь в обміні добрими словами між Гуном і трьома старенькими, які стали на бік Б’єро, а той саме вчепився у візочок для білизни.

Головний лікар, десь п’ятдесяти років, сивуватий, квапиться до нас. Йому вистачило двох секунд, щоб побачити в нас загрозу максимального ступеня. Його погляд сканує коридор, щоб нас полічити. Очевидно, він пригадує розклад чергувань персоналу, щоб збагнути, кого кликати на допомогу.

— Мене не попередили про ваш прихід, — каже він із підкресленою чемністю, на межі з роздратуванням. — Тут хтось із ваших батьків?

Б’єро щойно перекинув стіл. Головлікар втрачає дар мовлення.

— Що це за розгардіяш? Хто ви такі?

Юлія розповідає про себе і про ті обставини, які зумовили наш візит. Вона обирає тактику обережного підсолоджування. Дорожня пригода із мікроавтобусом трансформується в технічний інцидент, ніч у готелі — в позашкільну діяльність, а той факт, що я маю дві милиці, легітимізує мій статус homo erectus, тоді як я демонструю антитезу туриста в терапевтичному парі́, ініціатором якого я є. Лікар все це слухав, кидаючи стурбований погляд на нас. Потім перебив її, щоб тихо спитати, вказуючи пальцем на Гуна, чи нормально, щоб від такого юного хлопця ще й тхне перегаром. На обличчі Юлії всі кольори веселки. Вона починає щось торохкотіти, мені соромно за неї. Не знаю, які в неї наміри, але вона навряд чи домовиться про Флоксал. Мою увагу відволікає телевізор. Я відсуваюся вбік, щоб бачити весь екран, закріплений у маленькій вітальні. Можливо, ще рано, тому його дивляться лише четверо стареньких. Рухома стрічка повідомляє, що гра Crésus почнеться із запізненням на кілька хвилин.

Я шкандибаю до розкішних крісел і беру пульт.

— Не бери, — каже місцевий. — Зараз моя година.

Інші телеглядачі підтримують його, більш-менш контрольовано рухаючи головами. «Зараз моя черга», — каже той, чия черга; він бачить в мені лише затятого злодія.

— Я вам все поверну за секунду. Я маю поміняти батарейки.

Я вказую на зворотній бік пульта дистанційного управління: кришку, захищену язичком, я відсуваю. Зробивший максимальний звук, я ніби потрапив у технічний стан минулого сторіччя. Просто розслабивши м’язи, я відчуваю пекучий біль внизу спини, але в цю мить не зважаю на це. На екрані журналістка зачитує комюніке опозиційної преси про загрозу залучити правосуддя, щоб нарешті пролити світло на цей трагікомічний фарс. Те, що психологія низів втручається в ухвалення політичних рішень, кидає тінь на імідж нації в усьому світі.

Далі йшла мозаїка фотографій міністра самого або з дружиною на пляжі чи в костюмі, позування перед телеоб’єктивом або ретушування. А потім з’явився хакер, якого покликав на допомогу колектив передачі «Усі різні. Усі живі». Його обличчя зроблено розмитим, і його голос спотворено на октаву в баси. Він не приховує свого щастя, що отримав добру кістку в зуби, і показує себе таким, кому варто довіряти. Це питання хвилин.

Юлія і Гун прийшли з коридору. Гун штовхає старий ходунок на чотирьох колесах. Я переключаю канал і кладу пульт біля гірки алюмінієвого посуду. Юлія тріумфально посміхається:

— Дивися, що я знайшла! Що ти тепер маєш сказати?

— Ні за що!

— Ти не маєш таке говорити своїй чарівній виховательці.

Несподівано з’являється Б’єро. На його губах і щоках брунатні плями. Юлія випрямляється.

— Що ти їси?

— Плоди з дерева яке в штанах. Люблю їх.

— З якого ще дерева? Тут нема дерев.

Б’єро кліпає очима, лізе до кишені своєї куртки й витягає жменю кульок, які пхає собі до рота. Ці коричневі кульки дуже схожі на добрива, які кладуть у вазони з домашніми рослинами.

— Виплюнь!

Гун поряд, щоб надати допомогу. Раптом що, він вдарить нашого товариша по спині так, що той полетить наперед, а разом із ним і маленький столик, і пульт дистанційного управління, і алюмінієвий посуд. Я не розумію, як Гун може чути те, що йому говорять, бо звук у його навушниках пульсує до 70 децибелів. Поліна користається з цього моменту, щоб піти в сортир. Вона не вміє відрегулювати кран і влаштовує фонтан. По телевізору на плато Крез чоловік, якого треба знищити, коштує 22 348 євро, грає за колектив «Камарг колись» і протистоїть Камілі, секретарці метрополії, неодруженій, кіношанувальниці з асоціації «Клуни Пін Пон». Я бажаю йому перемогти.

— З огляду на те, де ми перебуваємо, — Юлія водить вказівним пальцем по плану регіону у вітрині «Офіс де Турізм», — ми маємо рухатися через гори.

— Ти справді думаєш, ніби...

Юлія не дає мені говорити. Вона повідомляє, що ми сідаємо на канатну дорогу до дамби гідроелектростанції у Ференті, звідкіля починається дорога, якою вже курсують автобуси.

Не послаблюючи ремінці свого ходунка — такого незвичного для мене, я намагаюсь оцінити обриси рівнів висоти, позначених на плані. Багато чого мене шокує. Заспокійливим тоном я кажу, що станція відправлення міститься в найвищій точці селища. Юлія кидає на мене убивчий погляд.

— Я ще не сказала свого останнього рішення.

Через десять хвилин ми всі п’ятеро влізли в неймовірну карету із лакованого дерева і блискучого металу.