Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

Однак батька Гертруди запевнили, що все склалося, як у жартівливій пісні Висоцького «Мишко Шифман»: в Ізраїль не пускають саме тих, у кого «п’ята графа», а всіх інших – просто залюбки! Особливо на реабілітацію після складних операцій. Щоправда, послуги клініки коштуватимуть достатньо дорого… Та й «підмазати» потрібним людям доведеться – ну-у-у, не без того… Нарешті, летіти доведеться через Відень, оскільки прямих рейсів з Києва до Тель-Авіва немає.

Та у будь-якому разі відмінна реабілітація варта усіх тих зусиль і незручностей! Батько відповів, що ніяких грошей не пошкодує, а якщо треба – то він знайде, у кого позичити. Тільки б Гертруда одужала!..

Напередодні Міднародного жіночого дня її відправили до Відня. Втративши можливість бачитися з дівчиною, Валерка відверто занудьгував. Він дуже схуд і водночас помітно витягнувся. І майже щодня писав Гертруді дуже емоційні листи. Попервах вона відповідала на кожен, потім відповіді стали приходити дедалі рідше. Дівчина скаржилася на брак часу і на необхідність ретельно виконувати всі приписи лікарів. Нарешті повідомила, що по завершенні реабілітації так чи інакше повернеться додому – тоді вони й побачаться наживо. Після чого загалом припинила відповідати.

Валерка мало не плакав від розпачу, але поступово змирився…

І ось одного разу пізно вночі у них пролунав телефонний дзвінок. Тато був у черговому рейсі, мама вже спала. Валерка, який сидів на кухні й перечитував «Острів скарбів» Стівенсона, відклав книжку, зняв слухавку… І мало не підстрибнув від захвату, почувши дзвінкий дівочий голос:

– Я повертаюся завтра, рейс о сімнадцятій тридцять з Відня.

Одразу після цього залунали короткі гудки, проте юнак пізнав цей голос. Не міг не пізнати, не міг нізащо!..

До Борисполя він примчав о третій годині дня. Увесь той час, що лишався до омріяної зустрічі, простояв на балконі другого поверху, ловлячи поглядом контури літаків, що з’являлися спочатку далеко-далеко, потім збільшувалися, збільшувалися… Із завмиранням серця уявляв, як проходитиме їхня зустріч, що скаже він, що відповість вона!..

Але все це було марно. До зали прийому пасажирів разом з іншими увійшла зовсім незнайома дівчина – висока, довгонога і засмагла. Ніжно поцілувала матір, стримано – батька. І навіть татового шофера Сашу чмокнула в щічку…

Натомість Валерці тільки недбало тицьнула руку. Потім усе сімейство Левкунів всілося в автівку і поїхало до Києва, а розгубленого юнака ніхто навіть не запросив ані приєднатися до них, ані зайти якось потім у гості. Гертруда просто забула його, як забула своє каліцтво, свій біль і хворобу. Тепер вона жила іншим – оновленим життям. І схоже, що в цьому новому житті Валерці місця не було…

Костопіль, пізній вечір 28 грудня 1979 року

Коли в двері постукали сусіди, Генрик Вітольдович немовби відчув, хто і з якого приводу може потурбувати їх зараз, а тому негайно скочив з-за столу, ретельно запахнув поли старенького, місцями потертого халату й кинувся відчиняти. Зі спальні долинув слабкий голос дружини:

– Генрику, поквапся! А раптом це?..

– Та біжу вже, Грасю, біжу!

Клацнула засувка, і він побачив на порозі схвильовану сусідку, яка без найменшого зволікання випалила:

– Термез[24] вас викликає! Швидше…

Не минуло й півхвилини, як Генрик Вітольдович уже викрикував у мікрофон слухавки, періодично дмухаючи в нього:

– Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Це Термез?! Ал-льо-о-о!.. Владько, це ти?! Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Тебе не чути абсолютно!..

А все це через жахливу, ніякими зрозумілими причинами не пояснювану впертість єдиного їхнього синочка. Попервах зростав він жвавим і задерикуватим, навіть потроху намагався командувати старшою сестричкою, що викликало у всього сімейства лише веселий сміх. Навчаючись у першому класі, перебивався з «трійок» на «двійки», а якщо приносив у щоденнику «четвірку», то це було справжнім святом. Коротше кажучи, зірок з неба не хапав і ніяких особливих надій не подавав.

Вихованням сина займалася переважно мама Грася – в тому сенсі, щоб уроки перевірити та за викликом класної керівниці сходити до школи на бесіду. А вже ввечері Генрик Вітольдович, прийшовши з райхарчокомбінату, де працював майстром у мармеладному цеху, додавав від себе порцію «ременяки» – більшу чи меншу, залежно від ступеня важкості вчительських скарг.

Зважаючи на подібні «досягнення», у будь-які перспективи маленького Владька серйозно не вірив ніхто, окрім хіба що діда, який жив за три вулиці від їхнього будинку. Старий Вітольд намагався вплинути на ситуацію в оригінальний спосіб: урочисто присягнувся, що подарує онукові бувалий, але все ще повною мірою робочий наган, принесений з війни, – якщо тільки хлопчик переконливо доведе, що гідний такої нагороди!.. Батьки аж ніяк не зраділи дідовій обіцянці, оскільки до сімейства Нідзелінських почали доходити непевні чутки, нібито їхній шибеник зв’язався з місцевою шпаною. Щоб остаточно покотитися під укіс, бракувало тільки власного пістолета, люблячим дідусем подарованого…

Як раптом з малим сталося щось незрозуміле: одного разу він повернувся додому не ввечері, а пізньої серпневої ночі та ще й у брудному подраному одязі. Про те, що з ним сталося, мовчав не гірше від героя-партизана на гестапівському допиті. Призначену батьком порцію «ременяки» прийняв з дуже підозрілою покірністю. Невдовзі Генрику Вітольдовичу хтось натякнув: мовляв, ваш малий зовсім з котушок злетів – зі шпаною розсварився, натомість з безхатьком зв’язався!..

Костопіль – місто невелике, тут всі усе про всіх знають. Отож невдовзі підтвердилося: Владька справді неодноразово бачили в компанії колишнього сторожа склотарного заводу, а тепер пияка і безхатька на прізвисько Бокал-Бобокал. І не оминути б малому за це розправи… Проте дивна річ: Генрик Вітольдович хапався за «ременяку» дедалі рідше, оскільки у другому класі синок перебивався вже з трійок на четвірки, у третьому класі вийшов у «тверді хорошисти», а надалі в його щоденнику зачастили п’ятірки.

– Отак вона діє, ця чудівна сила «ременяки»! – торжествував набундючений Генрик Вітольдович і незмінно додавав: – Е-е-ех-х-х, знали б ви, до чого нещадно свого часу шмагав мене дід Вітольд… І погляньте на результат: я вже не майстер, а цілий начальник мармеладного цеху! А там дивись – і в замдиректори нашого заводу продтоварів виб’юся. А може, і в директори, хтозна?!

Вислуховуючи це, дружина Грася лише відверталася і тим самим ховала поблажливу посмішку. Що ж до діда Вітольда, то якось він запросив сина в гості, а тоді вручив йому невеличкий пакунок зі словами:

– Як онучок себе проявить, передаси йому це. Я ж бо обіцяв.

Справді, дід не дожив до того щасливого дня, коли юний Владислав виборов на обласній учнівській спартакіаді «бронзу» з кульової стрільби з дрібнокаліберної гвинтівки. Отож обіцяний дідусем фронтовий наган йому вручив батько, при цьому не впустив шансу зауважити:

– Дарма мій