Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

не міг просто викинути з думок, ані намалювати чорнішими фарбами, ніж я є насправді. Залишилося йому для виправдання й самозаспокоєння лише три підстави: доля, яка сильніша від нас, його своєчасне попередження, аби я остерігався диявола в собі, і надія, що наприкінці я скажу йому якесь грубе слово. Він зберіг би його в серці як амулет, у спогадах як ліки, у сумлінні як виправдання. Коли прийде каяття, бо людина ж не господар своїх почуттів. А може, послужило б воно йому приводом для озлоблення. Дорожче від золота було б йому це грубе слово, ця твердиня, у якій міг би сховатися.

Залишу йому для виправдання долю, хоча та доля має ім'я і прізвище і хоча до неї входить і його боягузтво. Залишу йому для самовтіхи те, що він попереджав мене, аби я остерігався, а я не послухав, тут він справді має рацію. Але не дам йому задоволення, щоб він умив руки моїм грубим словом, цього він не заслужив.

Здається, я тяжко розчарував його. Я сказав:

— Не вірю, щоб це ти сам таке надумав, Муло Ібрагіме.

Він дивився то на мене, то на перегородку, за якою нашорошилися чужі цікаві вуха, розгублений, по-справжньому нещасний, не наважуючись висловити мені співчуття і набравшись стільки хоробрості, щоб не повчати мене. А докір мені за дурість або порада, щоб я її більше ніколи не повторював, могли принести йому важливе визнання людей, на думку яких він зважає. Я в душі віддав йому належне за цю хоробрість і жертву.

— Дякую тобі за все, — сказав я наприкінці. Це звучало досить єхидно.

Але він сприйняв сказане цілком серйозно, дякуючи богові, що зміг підтримати мене, скільки було в його силах. Потім раптом запнувся, збагнувши, мабуть, наскільки смішне те, що він каже, і прошепотів збентежено:

— Пробач.

Це було його найкраще слово, на яке спромоглася його боягузлива порядність.

Так він щасливо викинув мене із свого сумління й по-дружньому відпровадив у минуле.

А для мене це був перший крок у невідоме майбутнє, над яким я досі не задумувався.

Я уявляв себе в цій похмурій конторі біля громадських убиралень, та ось — мене вигнано з того бідняцького раю, у якому різкий запах убиралень нагадував мені, що ми в центрі міста і що я тут щороку діставатиму своїх двадцять п'ять нещасних грошів. Тепер вони мені видаються золотими.

Треба шукати щось інше, не знаю що, але треба. Світ широкий, можливостей безліч, а в мене вистачить мужності, щоб невдачу не сприйняти надто болісно. Якось проживемо. Та й чому моє майбутнє має обов'язково пов'язуватися з смердючою конторою писаря Мули Ібрагіма? Він би випхнув мене і коли б мені було важче, ніж зараз, то, може, й краще, що ми розійшлися в час, коли я не стою над прірвою.

Щасливо залишайся, добрий чоловіче, — якого страх робить таким непевним другом. Не заздрю твоїм безвусим помічникам, ти будеш нещадний до них: вони ж тебе не рятували з розбуялої річки. А може, ви й добре житимете, ніщо вас не в'яже, одні до одних не маєте ніякого діла, тебе не мучитиме спогад про чужу самопожертву, і ти не потерпатимеш через їхню нерозсудливість. Так, правильно тобі наказали, щоб ти вигнав мене. І ти із спокійним сумлінням будеш мене ганити за все, що б я не зробив, а все буде, звичайно, не так як треба, ти й сам тепер це бачиш, хоча й сподівався, що твої розумні поради відвернуть мене від хибного шляху.

А коли ти будеш у доброму настрої, коли прибутки піднімуться, коли тебе не гнітитиме страх, може, тоді невпевнено шепнеш сам собі, що у всьому винен диявол, війна і моя перервана молодість. І добре, що в цей час не буде мене коло тебе, бо я сказав би тобі що-небудь дуже погане, і це було б для тебе додатковим виправданням за кривду, якої ти мені завдав.

Бачиш, я ще добре думаю про тебе і бажаю тобі, щоб ти іноді прокинувся серед ночі й довго сидів, схрестивши ноги, на ліжку, охоплений каяттям і соромом за те, що ти вчинив зі мною.

Але хай бог тебе простить, не ти вибирав собі свою дрібненьку душу, дали тобі її, не питаючи тебе, бо прийшла твоя черга, коли інших, кращих, уже не було. Бог з тобою, чоловіче, ти належиш до тих, хто чинить зло, не замишляючи його. Від інших же, які замишляють зло і змушують його творити, хай бог боронить і тебе, і мене.

Біля джерела мені забажалося підставити руки під струмінь холодної води. Коло мечеті я відчув заздрість до учнів медреси, які в дерев'яних сандалях ішли на молитовне обмивання, веселі, сповнені різних прагнень, нерозумні, бо не мають досвіду, легковажні від мрій про дивне життя, яке їх нібито чекає. Біля Моричевого заїзду я вийшов з-під затінку мурів та густих дерев і пірнув у сяйво весняного сонця.

Чисте небо, сонце, весна, думка нічим не обтяжена.

Радісна думка осяває серце, без причини радісна, думка ні про що…

Шепочу безглуздий вірш, слухаю воркування горлиці у вітах високої тополі, сповнює мене радістю дитячий сміх, жаль мені пташки, що, налякана, ошаліло шугнула понад дахами. Я частка всього, що бачу, і знаю це, і щасливий від цього, і легко мені, мов я з повітря.

Легковажно, але хитро моє серце боронилося від болю.

Усміхаючись, я зайшов до крамниці, марнотратний, як молодий багач, і попросив, щоб мені показали хустку.

Для якої жінки, молодої чи старої? — питають мене.

— Для молодої і гарної, найкращої жінки в місті.

Чи я залицяюся до неї?

Так, залицяюся, хоч вона одружена зі мною.

Продавець, чоловік середніх років, подивився на мене співчутливо й каже:

— Прийдеш через рік-два, тоді запитаю тебе про залицяння.

— Прийду, — кажу я і сміюся весело.

І він сміється хтозна-чому: з моєї наївності чи з власного досвіду.

Хустку я заніс Тияні, щоб потішитися її радістю.

— Хіба ти не на роботі? Чому так скоро повернувся?

— Спочатку роздивися подарунок, а потім поговоримо й про це.

Мені завжди жаль, що я не можу щодня купувати їй подарунки, всілякі, заради її очей, осяяних захватом, як у дитини.

Спочатку не було в неї слів, потім їх стало забагато, вона сказала, що я чудовий, сказала, що я божевільний, а може, тому й чудовий, що божевільний, звідки в нас такі гроші на такі дорогі подарунки, безперечно, це їй дуже до лиця, вона не сміла