Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

29 січня 1908 року перед нами завиднілася широка Хуанхе, тобто Жовта річка, на березі якої бовваніло Ланьчжоу. Рух на берегах свідчив, що ми наближаємося до великого міста. Понтонний міст стояв на ремонті, і сполучення здійснювалося поромами, на яких аж роїлося людьми в чорному та синьому вбранні. Таким переправилися й ми.

Було приємно заїхати верхи в масивну міську браму, почути, як цокають копита по вулиці, встеленій величезними плитами, і знову пробратися на базар, де кишить людьми і возами. Чотири темних нещасних кімнати в сараї поблизу західної міської брами — це найліпше пристановище, яке нам вдалося знайти. Зате коні потрапили до просторої повітки і могли оговтатися від тягаря дороги. А що я почувався кволим, то відразу вклався спати.

Так збіглося, що відразу по моєму приїзді настав китайський Новий рік, і, вийшовши на вулицю наступного дня, я ледве впізнавав місто. Крамниці стояли зачинені, а передні колони й двері будинків було прикрашено ієрогліфами на білому папері, ліхтарями та іншими паперовими оздобами. Жінок я не побачив узагалі. На вулицях великими гуртами сновигали чоловіки, скрізь їздило повно елегантних екіпажиків. На сонці виблискувало окуття шор, оброті було прикрашено крикливобарвими паперовими квітками і шовковими стрічками, по бруківці мчали тлусті ослюки з граційними ногами, а ліворуч від них бігли, підганяючи, простоволосі візники. У віконці екіпажу, бувало, показувалася жінка в шовках, а на голоблі сидів святково вбраний слуга і тримав під пахвою великого сап’янового портфеля з візитівками. Навіть традиційне було опристойненим і вишуканим. Перехожі спинялися, щоби привітати одне одного урочистим уклоном «чжинан».

У цій юрбі, одягнутій у шурхотливий шовк, важко було впізнати вчорашніх китайців-нечупар. Але яка й тепер однаковість! Усі, від мандарина до вуличного крамаря, були на один штиб. Той самий одяг, та сама поведінка, ті самі обов’язки! Класові відмінності незрівнянно менше впадали в вічі, ніж у Європі. Усі люди в святковому вбранні могли здатися мандаринами, якби повз них інколи не пропливав синій, червоний чи зелений паланкін, перед яким крокували слуги з червоними парасольками і всілякими клейнодами.

Свята тривали понад два тижні, і весь час стояв оглушливий гармидер, що його китайці називали музикою. Вулицями ходили колективи музикантів-аматорів із барабанами й металевими тарілками в супроводі густої юрми шанувальників. Одна з таких процесій щодня збиралася під моїм вікном. Перед тим як вирушити далі, музики годинами вправлялися у грі з шаленою енергією. Зайве казати, що під час насолоджування цим мистецтвом мій душевний стан неодноразово переходив від люті до розпачу. Щойно музики зникали, як на подвір’ї починали ляскати петарди. А що я саме впродовж тих святкових днів добрий тиждень хворів із високою температурою й нестерпним болем у голові, спині й нозі, я не міг навіть утекти від того гамору.

Святкування й музикування завершилися розкішним феєрверком і військовим парадом. Будинки й вулиці майже повністю вкрилися ліхтарями, і коли їх засвічували, все місто було на ногах. Тепер з’явилися й жінки — від дружин мандаринів до найбідніших. Ті, хто не могли собі дозволити їхати, чимчикували на куцих ногах. При світлі ліхтарів можна було мигцем побачити й гарних жінок, які ніколи не бували на вулицях у будні. Вони сиділи схрестивши ноги, частково сховані в тіні відкидного верху екіпажа.

Військові урочистості приберегли наостанок; відбувалися вони за містом на плацу, куди поквапилися всі, хто був при силі. Вервечка екіпажів завезла туди міських красунь, охочих до розваг, і народові продемонстрували карнавалізовану забаву. На плац вийшла залога. Вояки в чорних, схожих на тюрбани хустках, в одностроях такого самого кольору, з червоними ієрогліфами на грудях, а також із жовтими паперовими квітками на багнетах справляли досить кумедне враження. На плац, маршуючи в ногу, вийшли один за одним батальйони війська лучжин, навколо командирів яких майоріли лепські прапори. Після них прибули старі підрозділи чжупінь у дивних фартухових одностроях. Часом лунали якісь монотонні мелодії, просурмлені в довгі сурми. Замикали парад два кіннотних загони зі строкатими прапорами. Їхні форейтори йшли в античному обладунку, який сяяв на сонці. Коли сигнал сурми сповістив, що прибуває віце-король, військо віддало честь гвинтівками, і поміж лавами під супровід замилуваних поглядів публіки проплив паланкін з історичним обладунком віце-короля Ґаньсу. Самого віце-короля я не побачив — повагу й замилування було адресовано старому однострою! На цьому свято скінчилося. Назавтра місто знову набуло повсякденності.

Відразу по святкових днях мене прийняв віце-король Шень. Етикет прийняття і розмови був уже звичним. Репліки нагадували ті, якими я навіть у далеких закутках великої держави обмінювався зі скромними мандаринами. Хоча Шень замолоду працював у китайському посольстві в Петербурзі, він, як я помітив, не міг позбутися стандартних фраз, які були на вустах у кожного тутешнього чиновника.

З найближчих людей Шеня найбільше мене зацікавив даотай Пень. Він роками служив у Мукдені й до російсько-японської війни, і під час неї, добре знав росіян і японців і навчився цінувати сучасну техніку. Головним його захопленням була індустрія. Передовсім його приваблювала ідея побудувати залізницю до Ланьчжоу. Ставши свідком Маньчжурської війни, на якій Китаєві довелося безсило спостерігати, як дві чужі армії нищать його родючі рівнини, Пень зрозумів, що державі потрібна потужна армія. Загалом він, як я помітив, прихильно ставився до росіян (ті, на відміну від японців, що поводилися з китайцями вкрай безцеремонно, в Маньчжурії лишили по собі добру славу), але японську розвідувальну службу підносив до небес. Відразу по тому як японці зайшли в Мукден, до нього завітав один із їхніх генералів, чиє обличчя здалося Пеню знайомим. Виявилося, що раніше генерал керував одним із міських борделів. Il n’y a pas de sale métier, il n’y a que de sales gens!

Здобутки в царині реформ здавалися лише чимось підготовчим. Чженчжоу, кінцевий пункт залізниці, лежав за 850 кілометрів від Ланьчжоу, і віце-король гадав, що до столиці провінції залізниця дійде хіба через 20 років. (Вона не дійшла туди ще й понині!) За цих обставин навряд чи був сенс казати про принципове рішення подовжити залізницю до Урумчі. Лишилися нерозвіданими й можливості використовувати річку Хуанхе як транспортну магістраль. Усе ж таки в Ґаньсу без шляхів сполучення не могли розвиватися ні гірництво, ні промисловість, для яких принаймні вже виконали частину підготовчої роботи. Було знайдено чималі мінеральні поклади, кілька з них — поблизу Ланьчжоу, і вже начебто замовлено шахтні машини, які незабаром мали надійти.

У реалізації військового плану існували деякі здобутки, і в цій царині підсумки вжитих віце-королем заходів здавалися мені значними. «Військові