Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

Але не це важливо! А те, що дорогий гість одразу поклав на стіл золоту монету. І не просту, а давню — «GROSI CRACOVIENSESS», з тих часів, коли золото ще було золотом! Три такі монети ще від діда лежали в таємному сховку Йонатана, про який навіть дружина не знала. Великої сили монета. Вона й змусила немолодого вже шинкаря отак гасати. І все добре зробив.

Чому ж розгнівався Ель Шаддай[70] на свого нещасного Йонатанчика? Чому він послав до нього відтак цього бородатого бродягу із «золотими» копійками?

Коли лиходій пішов, Йонатан іще довго стояв посеред двору і не міг розтиснути жменю. Тільки Юдіт, доклавши всіх зусиль, змогла по одному пальцю розкрити долоню чоловіка. Шинкар звільнився від якогось страшного внутрішнього полону. І тоді люто затряс головою. Обличчя його почервоніло, і він почав голосно скаржитися.

— Яке розорення! Яке жахливе розорення. Такого ще ніколи і ні з ким не бувало. Це гірше смерті! Щастя моє, Юдіт, і ти, Береку, дивіться, яке горе!

На долоні замість сліпучих золотих темніли дві маленькі мідні монетки кольору старого пергаменту.

— Два окости, шинка на півруки, два десятки яєць, два буханці хліба і...

— Кварта горілки, три кільця ковбаси за два мідяки, — додала і тяжко зітхнула тоді дружина шинкаря.

Йонатан заскиглив, присів і схопився за голову.

Але це був лише початок великого горя маленького чоловічка. Сам сатана сидів у голові Йонатана — і напоумив його звернутися зі скаргою до ратуші. А потім усе закрутилося — і хотілося ридати і рвати на собі волосся. Хоча й не було чого рвати. Попередні біди вирвали майже все.

І що ж? А нічого! Нічого доброго. Можна ще спати на прив’язі біля кінських ніг, але бачити те, як клятий Лешко наминає його окіст і п’є медовуху, — це вже занадто. Не кажучи про те, що кляті руки цього гоя[71] весь час намагаються вхопити Юдіт. І це на очах чоловіка. А що позаочі?

І все це через два мідяки. Точніше, через бородатого пройдисвіта.

Ба гірше! Уже третій день нещасний Йонатан труситься слідом за розгніваним польським паном Дзевульським нескінченними дорогами, путівцями і стежками Придніпров’я в пошуках двох козаків і когось там іще. Мало того, що шинкар скришив останні зуби від тряски в сідлі, та ще він направду голодує, адже нікому з панів загону Дзевульського і на думку не прийде кинути шматок хліба своєму нещасному супутнику. А запасів і тим паче грошей у Йонатана при собі, звісно, не було. Та й Лешко, здається, образився на свого бранця. Не розмовляє з ним і навіть не дивиться в його бік. Усе чухає м’яке місце — за наказом пана комісара йому всипали десяток батогів. А за що? Про це Лешко не каже. Мовчки в’яже свого бранця до дерева під час нічних стоянок, мовчки до сідла прив’язує під час виснажливих кінних переходів.

Боженьку ти мій! Яка велика ця земля. Кінця-краю немає тим пагорбам і рівнинам, балкам і ярам, річкам і озерам, струмкам і болітцям, гаям і плавням, урочищам і лісам. На ораному — чорне масло. Із того чорнозему лізуть черв’яки з палець завтовшки. Тільки мало тієї ріллі, як і селищ. Щодалі вздовж Дніпра, то все менше й менше. І велика печаль у тому. Бо немає кращого місця для життя людині! Руку у воду опустиш — із рибиною витягнеш! Кісточку вишневу виплюнеш — за десять років сад вишневий побачиш. Стрілу в небо пустиш — вона з качкою дикою повернеться. А трави! Коси, скільки забажаєш і де хочеш. Такі ті трави, що й сам би жував, у них спав би, в них би й купався.

У Києві весна щойно взялася до роботи, а за два десятки миль вже вволю розійшлася. Покрила дерева й кущі смарагдом, вимазала небо блакиттю, по воді пустила бірюзу, а повітря наповнила чистотою гірського кришталю.

Добре, тепло. На перші вишневі квіти вже потягнулися заспані ще бджоли і волохаті джмелі. Заворушилося підземне степове царство, випускаючи з незліченних нірок на ніжну зелень метушливих гризунів. Із цікавістю спостерігають за тією метушнею хижі птахи, які підняли на перше полювання своє потомство. З виводком підтяглися на цілинні землі змарнілі за зиму вовчиці та лисиці. На дніпровські плавні величезними хмарами повернулася з-за моря водоплавна птиця.

Та пан Дзевульський зовсім не зважає на цю красу. Мчить то туди, то сюди. Розсилає людей в усі напрямки, а потім годинами стоїть на кургані, чекаючи своїх таємників, і виглядає посланника від пана комісара. Засмиканий і озлоблений Антонім Дзевульський своє роздратування передав і команді. Уже ніхто не співає на привалах, не жартує, навіть розмов не чути. Хіба гаркнуть один на одного та й сидять у тютюновому диму. А з учорашнього дня знайшли собі забаву — мимохідь штовхнути ногою або вдарити кулаком нещасного Йонатана, ніби він і є винуватцем усіх невдач. А головне те, що доводиться не просто поневірятися в цих безлюдних місцях, а ще й завжди бути насторожі — а чи не з’являться ординці, запорожці або інший розбійний люд. Потрапиш у засідку, і все — смерть! Адже вбити людину в цих диких краях — простіше простого, а кінь і особливо арматура[72] убієнного завжди були тут головною здобиччю. Тож трималися вкупі й на нічних стоянках виставляли дозорних. Так і провели дві ночі.

І ось диво! Змучений невдачами пан Дзевульський смачно вилаявся і наказав на третю ніч зупинитися не в полі, де застане ніч, а при чудовому шинку на перехресті доріг неподалік древнього міста Канева.

Можна було і в самому Каневі, але ясновельможний пан комісар попередив: Канів і землі навколо того міста недоброзичливі до польського шляхтича, а тим паче до загону Дзевульського, де є шляхтичі-таємники, від яких на милю тхне благородством вродженого поляка. Та й сам Антонім, хоч і молодий, добре знає про те, що двадцять п’ять років тому ці місця стали центром бунту черні на чолі з надвірним сотником князя Острозького Наливайком. Нелегко було війську польському придушити заколот. Козаки і всяке бидло, яке до них утекло, огородили свій табір возами. Потім перед ними викопали рови і з тієї землі, накиданої